Про що розповідається в творі гуси-лебеді летять

Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід говорив, що так співають лебедині крила. Від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. Хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. Він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.

І сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з'явилися в піднебессі. Довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: "Оті принесли нам лебеді на крилах життя". Хлопчику дивно, а дід продовжує далі: "Еге ж: і весну, і життя". Він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. Дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?

Все це викликає у діда сміх. "Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них".

Потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли "на тихі води, на ясні зорі". І знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.

Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки".

II

Ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. Він перечитував все, що тільки попадало під руку. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. Та для більшості людей взуття було розкішшю. В пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб заробити на чоботи.

А оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. Батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле".

Навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматір носила їсти орачам. З того часу в хлопцевій душі поселилась відраза до пихи та любов до книги, бо "в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі".

Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.

Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. "Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".

В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". Назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто в її материнству, її дитині скибку насущного хліба". Малому хлопчику було дивно й боляче гати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.

Нора (норв. nora) — героиня пьесы х. ибсена «кукольный дом» (1879), молодая женщина, жена адвоката торвальда хельмера, мать троих детей. завязка драмы происходит как бы в двух временных планах, в которых н. живет. с одной стороны, она всегда помнит о своем давнем подвиге-проступке (подделке подписи умершего отца для спасения тяжело больного мужа). с другой стороны, н. поглощена нехитрыми, но вполне реальными заботами о доме и семье, о благополучном и комфортном существовании. художественная сила образа состоит в том, что, оказавшись в ситуации «социальной героини», н. решительно не вписывается в это амплуа. по видимости н.— заботливо опекаемое мужчинами (сначала отцом, потом мужем), нежное, женственное существо, не только кокетливое, но иногда и по-женски коварное. она, например, не лишает себя удовольствия подразнивать влюбленного в нее доктора ранка. но особенность н. как героини в том, что в отличие, скажем, от гедды габаер она прямо на глазах у зрителя меняется и раскрывается с неожиданной стороны. когда-то она имела мужество пойти на преступление во имя близких и многие годы жила памятью о своем проступке, выплачивая тайно от мужа сумму долга. но с появлением традиционного для ибсена рокового персонажа, «человека со стороны» крог-стада, прошлое врывается в настоящее. и тогда выясняется, что уютная, спокойная, нежная женщина — только видимость. ее суть определится постепенно и станет явной, когда рассеются ее надежды на то, что, узнав однажды обо всем, хельмер станет гордиться ею. н. понимает, что переменилась, и больше не может играть роль счастливой, немного легкомысленной хозяйки «кукольного дома». это немедленно отдаляет от нее не только мужа, но и детей. конечно, драма н. коснулась и хельмера, человека по-своему, может быть, порядочного, но искренне не готового понять (не то что извинить) ее поступок. н. женственна и хрупка внешне; культивируемый мужем образ куколки-белочки, маленькой мотовки — это скорее невольное подыгрывание с ее стороны. в сущности она прежде всего человек, ориентированный нравственно. когда же оказалось, что ее представления о жизни наивны, детски и неправильны, она осмеливается сделать честный и правдивый вывод о самой себе: она не имеет права быть ни женой, ни матерью. она вообще еще только «начинает быть». и поэтому н. уходит. если ее уход из семьи — не истерика, а н. как раз уравновешенный, быстро и четко действующий человек, то она не вернется. новая н. этой семьи — и не только мужа, но и детей — не знает. конечно, для современников ибсена такой финал был невозможен. автор даже придумал другую мелодраматическую развязку: н. не уходит, а в последний момент останавливается, как бы передумав. ничего более неестественного, разрушительного для такой героини быть не может. однако «плохой» конец не устраивал не только современников ибсена. до сих пор в театрах его домысливают подчас как «благополучный»: н. все же в последний момент не решается уйти от детей и «исправившегося» мужа. интересное продолжение сюжета предложил современный датский драматург эрнст бруун ольсен в пьесе «куда ушла нора» (1967): героиня оказалась на «дне» общества, но, будучи вполне состоятельной и свободной, она живет вместе с ворами и проститутками, честно трудясь на фабрике. хельмер пытается ее вернуть. среди знаменитых актрис, сыгравших н. на сцене, — г.режан, с.бернар (1894), э.дузе. событием театральной жизни россии стало создание образа норы

відповідь:

повість "шпага славка беркути" навчає нас розумінню того, як важливі в житті кожного з нас моральні чесноти. як же важливо мати повагу до близьких людей - батьків, друзів, та й загалом до кожної особистості. кожен з нас має нести відповідальність за свої вчинки. життя має свої закони, свої випробування, які кожен має пройти достойно, залишаючись людиною. підлість, байдужість, безвідповідальність духовно нівечать людину, деморалізують її. твір   "шпага славка беркути"   - багатоаспектний та багатопроблемний, що, перш за все, вчить своїх читачів бути людяними та чуйними.

пояснення: