Скласти власне закінчення казки: "говорюща риба" емми андієвської(інше закінчення, наприклад: що риба не померла. поміняти казку з моменту за у гості, так сказати будь ласка, іть)

риба дійшла до берега. пурськнула у воду. від тоді її ніхто не ніколи не бачив. ходять слухи, що у цієї риби є ікра з говорющими

Вірш Олени Теліги "Сучасникам" як моральний заповіт поетеси

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому й є моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Я ще і ще раз перечитую вірш Олени Теліги "Сучасникам". Намагаюся збагнути, що це: лист до читачів, щирий і відвертий, у якому авторка розповідає про себе? Чи може, це — її своєрідний звіт перед нами, перед суспільством? Як на мене, то вірш цей можна ще порівняти з ліричною піснею душі...

Але, якщо навіть погодитися з усіма цими припущеннями, не можна не помітити найважливішого: на ньому стоїть адреса — "Сучасникам". А це значить, що слова вірша звернені до кожної людини, що була сучасником поетки, і до сьогоднішніх сучасників, наших з вами. І тоді приходить розуміння, що у рядках цієї поезії зашифрований заповіт людини, яка знесла на абсолютно добровільну Голгофу неймовірний тягар національної долі — підкреслений український патріотизм і утримала його. Як на початку XX століття — Леся Українка...

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, — я тверда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

У цьому зізнанні — величний і водночас важкий життєвий шлях дочки України, яка, поєднавши сталь і ніжність у серці й поезії, окреслила перед сучасниками, минулими, сьогоднішніми і майбутніми, поняття щирого, а не плакатного патріотизму. Я часто поруч з її ім'ям читаю слово "самопожертва". Думаю, сама вона мало замислювалася над таким символом її життя. Найважливішим для Олени Теліги було прагнення донести і показати співвітчизникам істинну любов до Батьківщини, пробудити і їх серцях такі ж почуття, наповнити їх серця бажанням присвятити своє життя Україні.

Тому вірш "Сучасникам" є моральним заповітом кожному українцю.

Вы будете смеяться, но всё что связано с Тарасом Шевченко и его «Кобзарём» напрямую связано с одним из методов захвата власти в чужой стране. Я подробно покажу это ниже мне в этом простой и логичный анализ прижизненных и последующих изданий его произведений.Что то странное творится и с «Кобзарём» и с его автором.При жизни Т. Г. Шевченко было несколько изданий «Кобзаря»:— первое, в 1840 году в Санкт-Петербурге, книга насчитывала всего 20 страниц;— второе издание было в 1844 году вместе с поэмой «Гайдамаки», под общим названием «Чигиринский кобзарь», и появилось исключительно потому, что сама по себе поэма «Гайдамаки» изданная в 1841-1842 году, почти не продавалась, а с 1844 года шла в «нагрузку» ко второму изданию «Кобзаря»;— третье издание было уже в 1860 году, уже после возвращения Шевченко из москалей (из солдат), обратно в Питер.Но вот что интересно, ни одно прижизненное издание «Кобзаря»  простому человеку посмотреть нереально! Даже фотокопии нормальной нет, что бы можно было посмотреть на каком же всё таки языке писал свои вирши нынешний «классик украинской литературы». Я даже больше скажу, даже посмертные издания «Кобзаря» практически отсутствуют до советского времени, а те что есть – почему то были составлены, отредактированы и переведены (!) во Львове (в то время Львов это не Россия, не Украина, а Австро-Венгрия!)!Хотя прямо о переводе трудов Шевченко не написано, а написано «выверено» по, внимание (!) «оригинальным рукописям Шевченко»!