Складiть мiнi-твiр 7 речень про микиту кожум'яка.

  У цьому невеликому творі є багато персонажів, бо написаний він для виконання на сцені. Усі герої дуже різні.

     Велике лихо спіткало князя та княгиню, адже злий Змій захотів полонити їхню єдину дочку. Проте у розмові княгині з дівчиною  відчувається не тільки сум, а й надія на порятунок. Мені сподобалась мужність молодої князівни, яка заспокоює своїх рідних. Вона сміливіша за воєвод князя, бо не боїться смерті. Воєводи ж не хочуть стати на двобій зі злим змієм, вони стоять на думці «скоритись долі». Мене засмутило те, що вони не хочуть почути  заклик князя 

      За яку, скажіть , провину

      Мусим ми платить данину?!

      За що кров з нас смокче Змій?

      Воєводи на двобій!

    Також мене вразив Микита своєю силою. Ще малим хлопчиком, він добре боровся. Кожум’яка «чулий, добрий, і розумний, і хоробрий, а зачепиш – як огонь !». Він сентиментальний, любить князівну. Також  він любить дітей, добрий та справедливий до них. Уважно вислухав їхню та погодився до

      Цікаво та напружено описано двобій. Я чула розмову голосів, і уявляла себе серед юрби людей, котра уважно стежить за боротьбою, підбадьорює Микиту та захоплюється ним. І щиро раділа зі всіма, коли закінчився бій і переміг Микита. В кінці твору ми бачимо Кожум’яку з князівною. Добро перемогло зло. 

вій знаменитий «Заповіт» Тарас Шевченко написав 25 грудня 1845р. в м.Переяславі під час важкої хвороби. У грудні 1845р. Шевченко гостював на Переяславщині у поміщика-декабриста С.Н. Самойлова і тяжко захворів. 24 грудня стан його різко погіршав — запалення легенів. Самойлови, побоюючись ще гіршого, відправляють поета в Переяслав до Козачковського. Тяжко було в дорозі, нелегше і по прибутті, хоч лікар-приятель зробив усе можливе. Прийшла невесела думка, що це, може, останні години його життя. Так не хотілося умирати, бо ж тільки почав по-справжньому жити. Але до всього треба бути готовому, якщо раптом смерть, то треба сказати людям останнє слово. Нелюдськими зусиллями перемагаючії хворобу, якось підвівся і ослаблими руками запалив свічку. На папір лягли перші такі страшні для молодої людини слова: Як умру, то поховайте Мене... Отакі події наштовхнули Шевченка до написання «Заповіту». Але поштовх ще не є причиною. Якби тільки хвороба поета була причиною, то ми мали б суто особистий, так би мовити, приватний, а не громадянський заповіт. Насправді ж вірш був викликаний суспільно-політичними умовами життя країни в 30-40-х роках XIX століття, сповнений глибокого революційного змісту. Поет викриває соціальне зло, про яке спочатку наслухався, а потім побачив на власні очі в 1843-1845 рр. Відвідавши знедолену свою Вітчизну, проїхавши сотні сіл Полтавщини і Київщини, він чув відгомін спалахів селянських повстань по Україні. Побувавши і в панських палацах, і в мужицьких хатинках, він побачив, що пани влаштували собі рай, а селянам — пекло. Він побачив усе, вислухав усіх зробив висновок: ...вставайте, кайдани порвіте.

Давня весна (скорочено) (Українка Леся)
Була весна весела, щедра, мила. 

Промінням грала, сипала квітки. 

Вона летіла хутко, мов стокрила, 

За нею вслід співучії пташки! 

Все ожило, усе загомоніло — 

Зелений шум, веселая луна! 

Співало все, сміялось і бриніло, 

А я лежала хвора й самотна. 

Я думала: "Весна для всіх настала. 

Дарунки всім несе вона, ясна. 

Для мене тільки дару не придбала, 

Мене забула радісна весна". 

Ні, не забула! У вікно до мене 

Заглянули від яблуні гілки. 

Замиготіло листячко зелене, 

Посипались білесенькі квітки. 

Прилинув вітер, і в тісній хатині 

Він про весняну волю заспівав, 

А з ним прилинули пісні пташині, 

І любий гай свій відгук з ним прислав. 

Моя душа ніколи не забуде 

Того дарунку, що весна дала; 

Весни такої не було й не буде, 

Я
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Вірш Лесі Українки "Давня весна" автобіографічний, пов’язаний із власними переживаннями поетеси, яка мала тяжку недугу й змушена була лежати, страждати через біль. Єдина її розвага й розрада клаптик голубого неба у вікні, гілка квітучої яблуні, свіжий вітерець, що долинає крізь відчинену кватирку, та пташині співи. Усе інше додавали уява й фантазія дівчини. Та давня весна запам’яталася, як дарунок долі, бо навчила цінувати найменші радості життя, загартувала волю. 
к та була, що за вікном цвіла.