Якщо ти переказуєш то візьми уривок там де килинко і зульхат наталії миколаївні .
kuznecovav3066
18.10.2021
Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
maslprod
18.10.2021
Що ж це за ціна, якою вимірювалася споконвічно бажана людством воля? Це - власне життя! Коцюбинський доводить, що життя дорівнює волі, а волю можна виборити лише життям. І це стосується не тільки героїв оповідання - Остапа та Соломії, здатних на все заради волі. Я вважаю, що в їх образі письменник узагальнив увесь поневолений український народ, який вже ставав на революційний шлях. У уяві М. Коцюбинського поневолене селянство - це вже не "віл у ярмі". Саме для того, щоб показати "жевріння іскри у попелі", автор насичує оповідання показом тієї ціни, тих жахливих пригод, які на кожному кроці чекали на втікачів від панського ярма, коли "почуття дійсності втрачалося". «Життя не має ціни, а воля дорожча за життя». Ці слова — не просто відображення народної мудрості, а істина, вистраждана десятками поколінь. Ми, сучасні люди, іноді не можемо зрозуміти до кінця значення таких, здавалося б, простих речей, як воля, право самостійно приймати рішення. Маючи здоровий глузд, не можна зрозуміти, як одна людина може продати іншу, обміняти її на якусь річ, заборонити одружуватися чи, навпаки, силоміць одружити, позбавити життя. І все це абсолютно безкарно. Більше того — це законно. І страшно навіть подумати, що люди так жили протягом кількох століть. Більшість із них примирились зі своїм ганебним становищем, але були й такі, які вище за все цінували Найвищу ціну заплатили герої М. Коцюбинського за волю, за щасливе життя. Сум і відчай наповнює душу після прочитання твору. Але, незважаючи на трагічну кінцівку оповідання, автор возвеличує волелюбність рідного народу, для якого шлях до щастя - це самовіддана боротьба за волю та незалежність.