Яким словом не називає автор головного героя? оповіданя «скарб»

Так споконвiку було: однi    умирають з ганчiркою в руцi, а другi    тяглися до стяга зорi i йшли за    хвостами комет, горiх розкусивши буття.    / м. хвильовий /  там, де закiнчується пушкiнська вулиця у мiстi харковi, за студентським  гуртожитком "гiгант" колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у  молодiжний парк. за старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил - п.  гулака-артемовського, драматурга м. кропивницького, художника с. василькiвського.  розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм'я миколи  хвильового (фiтiльова). члени товариства "спадщина" вiдновили могилу одного iз  найталановитiших зачинателiв украïнськоï лiтератури початку xx столiття.  у поемi "електричний вiк" микола хвильовий писав:     i хiба посмiє вiчнiсть    шпурнути в моє обличчя    докiр?   творчiсть прозаïка, поета, критика, публiциста - яскравий приклад  самовiдданого служiння iдеï "загiрноï комуни", яка стала причиною  трагедiï. письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i  каявся. це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.  найбiльшу увагу розкриттю психологiï мрiйникiв, романтикiв революцiйноï  доби автор придiлив у новелi "я (романтика)". новелiст прагнув розкрити душевний  конфлiкт мiж старим i новим. вiдомий лiтературознавець о. бiлецький вiдзначав, що  твiр "силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi".  новела "я" має лiричний зачин. саме з нього постає зримий, реальний образ  матерi-украïни: "з далекого туману, з тих озер, загiрноï комуни  шелестить шелест: то йде марiя! матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для  перепочинку мiж жорстокими битвами". "моя мати - наïвнiсть, тиха жура i  добрiсть i мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у  лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом".  але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi "двi  хрустальнi росинки".  чому ж у чудових очах рiдноï людини сльози, над чим плаче мати-украïна?   мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпоï вiдданостi  абстрактнiй iдеï. письменник прагне осмислити протиставлення  свiтлого i чорного, добра i зла, що поселили ся у душi головного героя новели.  з одного боку - це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого -  людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов'язана з  матiр'ю.  м. хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i  смертю. стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. "я - чекiст,  але я i людина", - пiдкреслює головний герой. отже, хочеться вiрити, що цiєю  людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. але мiж двома  началами терзається душа м'ятежного сина: андрюша i мати, тагабат - людина, з  холодним розумом i з каменем замiсть серця. герой не бачить виходу. саме у такi  хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.  через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. "тодi я у млостi, охоплений  жаром якоïсь неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й  притиснув ïï голову до своïх грудей. потiм пiдвiв маузера й нажав  спуск на скроню". i це в iм'я революцiï, в iм'я дороги до загiр-них озер  невiдомоï прекрасноï   письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити  тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину "голови не згубив". але ми  все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеï несе тiльки зло,  вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння добра i правди, руйнує людську  особистiсть, людське "я".  "там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни". цими  сумними словами закiнчується трагiчна новела - драма роздвоєностi людськоï  особистостi, примушує нас замислитися над величчю матерi, котру вбиває син. а  украïна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю,  прощає йому цей смертний грiх.  новела м. хвильового "я (романтика)" стала своєрiдним викриттям жорстокостi та  несправедливостi новоï системи. намагання вбити в собi людину, вбити добро в  iм'я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.  разом iз своïми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiï,  помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав  дуалiзму сучасноï йому доби. пролунав але нiколи вiчнiсть не  жбурне у бiк письменника докiр. i цьому свiдчення - нагробок йому серед могил  видатних людей харкiвщини.

Когда мы вспоминаем о -японской войне 1904-1905 годов, какие у нас возникают первые ассоциации в памяти? "на сопках маньчжурии", осада порт-артура, "врагу не сдаётся наш гордый "варяг" (в бухте чемульпо) … стоп! а где находятся эти самые сопки маньчжурии, порт-артур и бухта чемульпо? маньчжурия - это северный китай, порт-артур - город на ляодунском полуострове, в том же самом северном китае, бухта чемульпо - это в южной корее. так что же там делали и японцы, почему война "-японская", а все основные события происходят не в россии и не в японии, а в китае и в корее? вот об этом мы сейчас и расскажем. в наше время китай - это вторая по мощи и третья по военной силе держава в мире, южная корея - развитое государство, стремительно догоняющее страны "большой восьмёрки", северная корея угрожает америке своим ядерным оружием и межконтинентальными ракетами. однако в конце xix века всё было по-другому. в то время корея, хотя и являлась единым государством, но была настолько слаба и в , и военном плане, что иностранные державы творили там всё, что хотели. то же самое можно сказать и о китае того времени - несмотря на громадное население, страна была поразительно слаба, и полностью зависела от воли других государств. начиная с 1895 года, россия и япония начали одновременно прибирать к рукам территории и природные богатства кореи и северного китая. в апреле 1895 года китай, по симоносекскому договору, завершившему японо-китайскую войну, передаёт японии ляодунский полуостров, однако россия, вместе с союзными ей францией и германией, заставляет японию отказаться от ляодунского полуострова, угрожая "тройственной интервенцией". япония против трёх великих держав бороться не в состоянии, поэтому войска оттуда выводит. было бы крайне наивно предполагать, что россия, германия и франция, отбирая у японии результаты её победы, заботились о бедных китайцах. у этих государств имелись свои собственные планы по разделу китайских прибрежных территорий. так, например, уже в декабре 1897 года военные корабли захватывают незамерзающий порт на юге ляодунского полуострова - порт-артур, а затем и весь этот полуостров захватывается войсками! в марте 1898 года китаю приходится признать "статус-кво", и он "уступает" эту территорию россии по договору аренды сроком на 99 лет. выглядит эта ситуация практически по известной поговорке "вор у вора дубинку украл" - сначала япония отобрала ляодунский полуостров у китая, а затем россия отобрала его у японии. однако территориальные приобретения россии в северном китае вовсе не ограничивались порт-артуром. ещё в 1895 году, когда россия выгнала японцев с ляодунского полуострова, одновременно она выдала китаю заём на уплату контрибуции японии, обусловив предоставление займа разрешением на прокладку квжд - китайско-восточной железной дороги, идущей из сибири через маньчжурию (северный китай) во владивосток.