Тема вірша та ідея "захочеш -і будеш"

Відповідь:

Тема : Сила волі людини. Якщо людина до чогось прагне, то якщо захоче, зуміє досягти цілі. Ідея : Автор говорить нам про те, що в кожній людині я невичерпна волі, але іноді люлина навіть не підозрює що вона здатна на більше.

Пояснення:

Тема: роздуми поета над можливостями кожної особистості.

Ідея: заклик раціонально використовувати власні сили.

Объяснение:

Озираючись на ті далекі страшні часи, ми, громадяни сучасної незалежної держави, повинні радіти, що справдилась мрія наших пращурів, за яку вони проливали свою кров і віддавали душу. 
Слід сказати про трагічну долю свідомої інтелігенції: письменників, учителів, лікарів, які через свої гуманістичні переконання були засуджені на тяжкі роки заслань, де більшість з них закінчила своє життя в тяжких муках і стражданнях, але не зломилася морально. І ці репресії продовжувалися роками. Навіть у тяжкі роки війни жахлива фабрика смерті не припинила своєї діяльності. Зайвим, напевно, буде нагадувати про події страшного голодомору 1932 — 1933 років, коли так званий «батько» слов’янських народів, втомившись боротися з бажанням незалежності наших громадян, втілив у життя нелюдську програму своєї хворобливої уяви. Скільки людей нашої багатостраждальної країни загинуло з легкої руки безжального тирана, ката українського народу, який невпинно глузливо стверджував, що «жить стало лучше, жить стало веселей». За період з 1932 по 1933 рік населення нашої країни зменшилося приблизно на двадцять мільйонів. Двадцять мільйонів ні в чому не винних людей загинули жахливою тваринною смертю. 
Я вважаю, якщо вже ми народилися в цій країні, колись великій і могутній, а зараз спустошеній і знекровленій, то ми не маємо ніякого права бути байдужими до неї та її тяжкої долі, дурити і знову ображати її, і так вже ображену. Ми повинні разом, цілою нацією показати всім, чого варта Україна і наша любов до неї. І я впевнена, що всі разом ми здійснимо таку бажану мрію. І зробимо це на честь наших загиблих предків.

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза