Кого мавка завести в болотолукаша

Герасим Калитка
Герасим Калитка - дріб’язкова людина, що трясеться над капіталом, як той Кощій, що «над златом чахне». Багатій втрачає спокій і сон, зривається на наймитах, дружині, слідкує за ко­жною крихтою хліба, бере в заставу волів кума, бо «так надежні-ше». А в результаті стає жертвою «жидівської» афери, бо бажання легкої наживи, заздрість до свого сусіда Жолудя просто засліплюють йому очі.
Для цього героя гроші-багатство й всьому голова:'Та це чортзна-що!Ви ударяйте на гроші-гроші всьому голова!'
Йому здається,що наймити мало роблять і багато їдять:"Настане день,то роботи не бачиш,а тільки чуєш,як губами плямають!"
Родинні почуття в Герасима Калитки притуплені власницькими інтересами.В одруженні сина на Пузиривні він шукає лише наживи:"Мені треба невістку з приданнім,з грішми..."А віддавши дочку заміж Герасим вілмовився сплатити зятеві обіцяний посаг.
У головного героя сліпа любов до землі:"Їдеш день-чия земля?Калитчина!Диханіє спирає..."та "Ох,земелько,свята земелько-Божа ти донечко!Як радісно тебе загрібати без ліку!" та "Я не буду панувати,ні!Як їв борщ,так і їстиму,як мазав  чоботи дьогтем,так і мазатиму,а зате всю землю навкруги скуплю"
Дуже заздрив Жолудю,Пузирям і міг будь-яким шляхом бути кращим та багатшим від них:"Ой Пузирі!Глябіть,щоб ви не попались,а замість вас Калитку розіпре грошвою...Отоді я вам покажу,як хазяйнувать!..."
Копач(Боневентура)
Вмії трохи зормовляти не французькій мові:"Вів ля Буланже,вів ля Ельзас,аб-а Ельман!Оле куто ля фуршет!Оле кашон,ля помдетер,ві ля патрі!..."
Герасим говорить до нього:"Тридцять літ шукаєте грошей,а нічогісенько не знайшли"
У нього малий словниковій запас і постійно повторює один ивираз:"Опит-велікоє діло!"та інші слова.
Шанує науку:"Хе-хе-хе!От бачите...і тут наука!Ні,ви против науки не йдіть!Без науки,без струменту,без опиту,куди не повернися,нічого не зробиш..."
Савка
Савка-кум Герасима Калитки.
Саме так Герасим говорить до нього:"Кращого компаньйона,як кум,не знайти!"
Він  не має грошей і тому постійно позичає їх у Калитки.

Творчість Павла Григоровича Тичини — це гімн життю, весні, природі і людині. Він увійшов у літературу передзвоном своїх «Сонячних кларнетів», музику яких не почути було неможливо. Перша збірка поета ввібрала в себе найоптимістичніші настрої молодої людини, життя якої тільки починається; ввібрала музику серця і музику Всесвіту, космосу, природи, що злилися в ній в унісон, як зливається життя людини і природи. Саме через образи природи відтворював Тичина в своїх поезіях настрої людини, свої настрої.
Павло Тичина сприймав природу як величний храм, як сонцесяйний собор, до якого ставився з обожнюванням і поклонінням. Саме в природі вбачав поет джерела життя й любові. Природа в поезіях Павла Григоровича змальована з особливою ніжністю, вона в нього оточена незримим космосом і продовжена в нескінченність, у вічність: «Отак роки, отак без краю на струнах вічності перебираю я,одинокая верба».
Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи відчуваємо у вірші «Гаї шумлять». Ця поезія пронизана молодечою жагою до життя, щасливими сподіваннями, що розцвітають на тлі чарівної природи. Ліричний герой захоплений красою рідної землі, щасливий від почуття єдності з цим гармонійним світом, що сповнений благодатних почуттів:

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.

Захоплення повнотою життя висловлене Тичиною в образах і звучанні поезії «Ви знаєте, як липа шелестить...». Шелест липи, сон старих гаїв, весняні ночі, місяць, зорі, солов'ї виступають тут символами молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Все це збільшує почуття щастя, почуття кохання, робить його більш повним.
Радість від довгоочікуваного приходу весни накладається на особисті очікування ліричного героя поезії «Арфами, арфами...», в якій постає персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються і квіти, і дощі, і громи, і веселки.
Творчість Павла Тичини сповнена замилуванням українськими степами, нивами, гаями, тополями, озерами і струмками, радістю від життя серед чарівної української природи, відчуттям гармонії з нею. Тому і називають поета «сонцепоклонником», бо його творчість — це гімн сонцю, а, отже, і всьому живому на Землі.