Українська література. Тема уроку: "Алегоричність образу коня Шептала; його характеристика, оцінка поведінки".Д/З: дати письмову характеристику образу коня Шептала, з ким співзвучний образ коня.​

А там выбирай сам:

Объяснение:

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. 

1.Настуся сподівається на свободу:

"Вона не надіялася ніколи, що буде мати нагоду в чотири очі говорити з могутнім падишахом і може випросити у нього свобідний поворот до рідного краю. Чула всіми нервами, що ся молода людина здібна до благородних учинків."

2.Смілива Настуся по відношенню до султана:

"Не тульки палати, йле й уся твоя земля - від тихого Дунаю до Базри і Багдаду, і до кам'яних могил фараонів, і по найдальші стійки твоїх військ і у пустинях. І не тульки земля, але й води, по котрих бушують розбишацькі судна."

3.Відчуття Настусі:

"Вона жіночим інстинктом відчула, що доволі глибоко загнала йому в нутро солодку, але затроєну стрілу першого враження симпатії і любові. І відчувала, що він зараз спробує виривати з серця ту стрілу..."

4.Схожість Насті до матері Сулеймана:

"Він ще не зустрічав у своїм житті жінки, котра бульше пригадувала б йому матір, ніж ся невольниця. Вже був певний, що вано й тільки вона потрапить виступати супроти нього так само лагідно й так само твердо, як його мати, котра одинока говорила йому одверто правду в очі, коли стрілив якогось бика без пороху."

 

Ми самі є природа. Вона всюди. Всередині, зовні, скрізь! Є жива і нежива природа, і вони допомагають нам жити, виживати по-своєму. Нежива дає нам матеріали для житла. Як для фізичного матеріалу: камінь, скло і т. д. Так і матеріали для духовного житла. для розуму, щоб ми міркували, ставили теорії, експерименти, прагнули до чогось. Наприклад: сонце чи якась зірка. Це природа, вона не жива, але вона дає нам поживу для роздумів.А жива природа дає нам багато більше. Наприклад їжу. Без їжі ми б померли. Або одяг. Але мені не подобається одяг зі шкіри або шкури. Це жахливо і жорстоко. Тварини наші брати, а ми, заради моди їх вбиваємо. Це огидно. Але іноді у нас немає вибору. Природа дає нам життя. допомагає вижити, пропонує варіанти "що можна залишити після себе", а ми...Своє джерело життя - губимо. Сумно звичайно, але така дійсність.