"Місце для дракона" Як ви розумієте вислів: 1. "Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні" ?? 2. "Коли володар хоче зміцніти владу поети гинуть у першу чергу"?? 3. "Коли народ не має еого проклинати сили його підступають. Боже! Пошли нам драконів"???

Дитячі літа є своєрідною психологічною основою для багатьох митців. Недарма кажуть, що вони — найсвітліші в людському житті. Це час щирості та довіри, нескінченного пізнавання світу. Біографічні відомості про дитячі літа М. Стельмаха, а також повість "Гуси-лебеді летять" підтверджують ці міркування. Маленький хлопчик Михайлик — великий мрійник. Коли дідусь каже, що сонце відмикатиме землю золотими ключами, йому стає страшно — а раптом сонце загубить ключі. Коли лебеді летять над селом, йому здається, що від лопотіння їхніх крил лунає дзвін. У цьому виявився талант головного героя сприймати світ поетично й образно. Чому ж він був такий?

Безумовно, згадується матуся Михайла Стельмаха, Ганна Іванівна. Вона добра, ласкава, невтомна трудівниця. Саме ця українська жінка навчила свого сина любити кожну травиночку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері. Як не згадати з цього приводу епізод із насінням. Михайлик повівся як благородна людина, допомігши голодній жінці з дитиною. Він віддав їм своє насіння. Мати не журила його, а навпаки, схвалила цей вчинок, бо прагнула навчити сина допомагати людям, бути уважним до горя інших.

А скільки доброго зробили для Михайлика батько, дід Дем'ян, дядько Микола, якого прозвали Бульбою, бабуся, яку він дуже любив. Його дитинство було сповнене незвичайним, романтичним, казковим світом. І кожен із нас зможе побачити перед собою образи простих, добрих, Щирих трударів, серед яких пройшли дитячі роки малого Михайлика.

Ставши дорослим, Михайло Панасович був добрим батьком для свого сина та дочки, ростив їх у любові, розповідав про все те, що так любив із дитинства, тому, мабуть, молодому поколінню так подобаються твори цього письменника. Світ людей, яких змалював Михайло Стельмах, дуже сподобався і мені. Часом здається, що я теж живу серед чудової природи Вінничини. відчуваю запах квітів, вслухаюсь в "бентежні звуки далеких звонів", що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись навесні з далекого вирію.

Объяснение:

1965 рік. Провесінь. Надмор’я Молодий професор-історик Борис Отава познайомився в санаторії біля моря з московською художницею Таєю, привабливою молодою жінкою з оригінальним світобаченням. Рік 992. Великий Сонцестій. Пуща У той день, коли він прийшов у світ, лежали білі сніги, світило низьке сонце, тиша стояла в подніпрянських пущах. Він вибирався з пітьми на світ, і плакав од незвіданості шляху. Потім був дід Родим. Власне, його руки, як широкі теплі лопати, Від них малюк заспокоївся й притих. Мав він блакитні очі, тож назвали — Сивоок. Родим був велетенським чоловіком із сивим волоссям, в одязі зі шкури дикого тура. Він місив глину, клав на круг і виготовляв різні вироби. Найбільше — богів. Потім фарбував і обпалював на вогні. Усе сяяло різнобарвністю. Дід був мовчазний. Сивоок із захопленням слідкував за його роботою, знав усіх богів, хоч цього йому ніхто не говорив — і Перуна, і Белеса, і Сварога. Найбільше ж хлопчик любив Ярила. Тільки пізніше здогадався чому — той був схожий на діда! Приїжджали купці й купляли богів, а Родим складав у хижці срібло, хутра та інше добро. Він нікого не боявся. Але одного разу прийшли люди в чорному зі срібним хрестом, сказали підкоритися одному богові. Почали трощити готових богів на полицях, Родим кинувся захищати — і поліг від меча. Сивоок вибрався через стріху й щодуху побіг у пущу. Після багатоденного блукання по Лісу Сивоок потрапив до медовара Ситника і закохався в його дочку Величку. Але, не витримавши підневільного життя у Ситника, втік у пущу. Там познайомився з Лучуком — вправним стрільцем з лука, хлопцем його років. Вони вирушили разом у мандри. 1941 рік. Осінь. Київ Професор Гордій Отава не встиг евакуюватися з Києва, оскільки до останнього моменту намагався врятувати цінності Софійського собору. Він потрапив до концентраційного табору для військовополонених, де його, як виявляється, наполегливо розоіукував колишній колега-науковець, а тепер штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Полонені не виказують Отаву, але він несподівано побачив за колючим дротом власного сина Бориса і називав себе. Рік 1004. Київ Сивоок і Лучук потрапили до Києва, де хлопців вразила краса християнських храмів. Якось вони опинились на галасливому київському торзі, де побачили багато чого дивного для себе. їхню силу й кмітливість помітив зухвалий та спритний купець Какора і запросив до себе охоронцями.