По е у твiр Батько колючка та його гнiздечко э науково художньою казкою?

Так

Объяснение:

Ігор Павлюк – український поет за природою мислення, фонопису, лексичного депозитарію, образного звучання, ментальної спрямованості, це достеменно національний митець за сутністю й поставою слова, за характером проблематики й лейтмотивів, за органікою ритмостилю й мелодійних малюнків, це український художник за порухами думки, ліризмом манери, епічністю погляду, культурою версифікації, духом світовідчуття. Ігор Павлюк – це митець, який, базуючись на традиції, виходячи з традиції, керуючись національними поетичними традиціями, зумів осучаснити їх постмодерними вкрапленнями, “родзинками”, образно-стильовою шліфовкою настільки, що від цього його українська інтенціональність постала ще багатограннішою, ще симфонічнішою”  – так висловився про Ігоря Павлюка Ярослав Голобородько. І ці слова вповні характеризують багатогранну творчість поета.

Умовно можна визначити три тематичні групи творчості Ігоря Павлюка, які досить часто перетинаються між собою: філософська, громадянська та інтимна лірика. Між ними немає чіткої межі, адже роздуми про батьківщину часто зачіпають одвічні філософські питання, а про свою рідну землю він часто говорить як про кохану жінку.

Якщо ж говорити про громадянську лірику І. Павлюка, то основну частину в ній займає патріотична поезія, в якій автор реально відображає події сучасності, висвітлює усі глобальні українські проблеми. Почуття І. Павлюка до своєї батьківщини непересічні, він “не торгує своєю любов’ю до материзни, не дрібнить її з мітингу на мітинг. У Павлюка не знайдемо щохвилинних, надривних присягань Україні” [3], він любить її тихо та сильно. Україна для Ігоря Павлюка – це, насамперед, батьківщина, а тільки потім держава, він розмежовує ці поняття, адже глибоко закоханий у свою країну, але глибоко розчарований у своїй державі

Объяснение:

Объяснение:

Серед багатьох творів Михайла Стельмаха окремо стоять дві повісті — "Гуси-лебеді летять", "Щедрий вечір". Автобіографічні за своїм змістом, вони передають ту атмосферу, в якій зростав і формувався маленький Михайлик, розкривають таємниці його дитячих переживань і мрій.

Ми бачимо героя у звичайних щоденних клопотах сільської людини: він пасе конячину, збирає гриби, ягоди, допомагає батькам по господарству. Але життя його не можна назвати сірим і буденним. У світі дитинства хлопчика неначе злились в одне два начала: казкове і реальне. Так і зростає він серед чудової загадкової природи, вірячи й не вірячи в таємницю жарптиці, виглядаючи по садках і левадах літо, яке залишає по собі то розквітлі суниці, то стиглі вишні. Михайлик — непосидючий, бешкетливий, і, разом з тим, доброзичливий і чуйний. Є в Михайлика і ще одна риса, яка виділяє його з-поміж інших дітей : "слабість" або "дурість", за словами односельців невситима — жага до читання. Михайлик читає все підряд, що не встигли докурити в "селі". Заради можливості читати він терпить багато прикростей: і нарікання матері, і глузування інших дітей. Але той потяг до знань не залишився марним: Михайлик із задоволенням і успіхом учиться в школі. Вражає розповідь його про батькову кирею. В ній носив його батько до школи взимку, коли Михайлик не мав взуття, "я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку".

Із вдячністю згадує Михайло Панасович про всю свою сім'ю. Неосвічені, бідні люди мали красиві шляхетні душі. "Мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман", "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна". З особливою теплотою говорить Стельмах і про свої діда й бабу. "Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини".