Виганяючи дочку з дому, мати звернулася до неї з докором: варіанти відповідей А ."Виховуй дитину, як знаєш". Б. "Іди шукай у Москві свекрухи". В, "Не з'являйся більше мені на очі". Г. "Живи, як знаєш, серед люду чужого"

ШРАМ (справжнє прізвище Чепурний) По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано. не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богові.   Іванець Брюховецький Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!  

Яка це складна наука — жити серед людей. Адже всі ми такі різні — ну як тут примирити інтереси, уникнути конфліктів! Виявляється, народна мудрість давно вже вирішила це питання, давши пораду: з людьми живи в мирі, а з вадами воюй. Жити в мирі з людьми — означає досягати злагоди. Чи так це просто? Можливо, для декого зовсім непросто. Адже слід навчитися думати не тільки про себе, а зважати й на інтереси інших. Ох, які неприємні бувають ті інші. Часом вони здатні на зовсім не дружній вчинок. На жаль, таке буває. Та чи ти сам ніколи не помиляєшся, не маєш вад! Отож, мабуть, слід навчитися прощати іншим, як прощаєш собі, бо тоді й тобі пробачать, коли схибиш. А чи можна навчитися жити не помиляючись? Непросте питання для звичайної людини. Проте точно відомо, що з вадами таки слід боротися. Кожна мисляча людина завжди аналізує свої вчинки, їх причини, а отже, й може побачити свої вади. А. побороти їх — егоїзм, безнадію, песимізм, лінь — можна.