Чим захоплює образ івана сили

ответ:Іван Сила- простий, добрий, сильний верховинець.Він мене захопив тим, що незважаючи на свою силу в нього було дуже добре, співчутливе серце.Це дуже важлива річ у його житті!

Объяснение:

Злам XVIII—-XIX ст. позначився появою нового літературного напряму — ро­мантизму. Він приніс із собою і нового героя: мрійника, ідеаліста, що переживає тяжке розчарування, самотнього мандрівника, вигнанця. Романтичний герой зда­тен на глибокі почуття, душевні поривання, палкі пристрасті. Всі ці риси нового героя знайшли яскраве втілення у поезіях німецького романтика Г. Гейне.

Світову славу Г. Гейне принесла збірка «Книга пісень» (1827), до якої ввійшли вірші 1816—1827 pp. Вона складається з чотирьох циклів: «Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Повернення на батьківщину» та «Північне море», окремий підрозділ в останньому циклі склали вірші з «Подорожі на Гарц». Але це не було механічним об'єднанням створених раніше циклів. Поет так розмістив матеріал, шо вийшов продуманий, побудований за чітким планом твір про трагедію зако­ханого юнака, якому не відповіли взаємністю. Численні вірші збірки були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Під пером талановитого митця трагічна любовна історія вийшла далеко за біографічні межі і стала шедевром романтичної поезії.

Ліричний герой Гейне, переживаючи муки нерозділеного кохання, сприймає їх як найбільшу трагедію у світі. Без коханої, що покинула його, світ видається йому безрадісним, у ньому «троянди немов неживі», «фіалки такі мовчазні», пісня жайворонка у блакиті «гірко дзвенить», сонце — «холодне», земля — «пустельна» і «сіра, мов труна».

Сльози милої викликають у ліричного героя гострий душевний біль.

І я навколішки упав, На сльози ті дивився, Ті білі руки цілував І гірких сліз напився.

Найчастіше почуття несе йому лише «жуть-тугу навісну», що «палить душу й тіло».

Та з плином часу герой усвідомлює, що він переживає «стару, але вічно нову історію». Це усвідомлення дає змогу примиритися з життям. Страждання перехо­дять у світлий смуток:

Вмирають люди, і роки Минають один за одним, Але не вмирає кохання, Що в серці живе моїм.

Ліричний герой Гейне тонко відчуває красу природи. Сили природи — його друзі. Він готовий взяти вітра посередником у своїх любовних зізнаннях:

Хотів би я в слово єдине Вмістити всю душу смутну, Віддать його вільному вітру — Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові До тебе моя попливла, Щоб ти її кожну хвилину Почути, кохана, могла.

Герой поезій Гейне завжди постає перед нами самотнім. Він споглядає небо, квіти, річку, веде з ними уявну розмову. А у вітальнях багатих будинків його ото­чує ненависне йому «порядне товариство»:

Білі глянцеві манжети, Чорні фраки і панчохи, Ніжна мова, поцілунки, — Ох, коли б їм серця трохи!

Серця в груди, і в те серце — і любові, і страждання. Ох, мене вбиває щебет Про фальшивий біль кохання.

із цього задушливого світу фальші герой рветься у гори. Тільки там, серед незайманої вільної природи, він відчуває себе у рідній ст.ихії, там «зітхають віль­но груди».

У третьому циклі «Книги пісень» Гейне використовує традиційний для роман­тиків мотив подорожі. Змучений нерозділеним коханням, герой шукає забуття та втіхи в мандрах. Його ваблять рейнські простори, казкові пейзажі, прості люди. Повернувшись до рідного міста, де колись уперше покохав, герой дивиться на все по-новому.

Ніч тиха, eq вулиці в сні спочивають, Колись моя люба в цій хаті жила. Її вже немає, її тут не знають, Оселя ж лишилася та, що й була.

Юнацькі страждання для героя багато важать як спогади про юність. Вони ж налаштовують його на роздуми про плинність часу, зміст життя та його одвічні закони.

«Книга пісень» Г. Гейне — визначне явище не лише в німецькій, а й у світо­вій літературі. В ній поет виступає співцем краси людських почуттів. Невеличкі за розміром поезії з «Книги пісень» надзвичайно глибокі за змістом, образні й ме­лодійні. Саме це й привертає до них увагу читачів, змушує співпереживати лірич­ному герою Гейне

Снежинка

Жил-был король, и была у него дочь. Звали ее Снежинка, потому что она была из снега и таяла при лучах солнца. Но, не смотря на это, сердце у не было очень доброе. У короля не было жены и говорил он снежинке: "Вот ты вырастешь и кто обо мне будет заботиться? " Снежинка видела страдания короля-отца и предложила найти ему жену. Король согласился. Через некоторое время нашел король себе жену, звали ее Розелла. Была она злой и завидовала своей падчерице. Снежинка дружила со всеми животными, так как людей к ней пускали, ибо король боялся, что люди могут причинить зло его любимой дочери.

С каждым днем Снежинка росла и расцветала, а мачеха придумала, как избавиться от нее. Узнала Розелла тайну Снежинки и решила, во что бы то ни стало погубить ее. Позвала она к себе Снежинку и сказала: "Дочь моя, я очень сильно заболела и мне только отвар, который варит моя сестра, но живет она очень далеко." Согласилась Снежинка своей мачехе.

Девочка отправилась в путь вечером, нашла, где живет сестра Розеллы, взяла у нее отвар и поспешила в обратный путь. Но начался рассвет и превратилась она в лужицу. Там, где растаяла Снежинка вырос прекрасный цветок. Розелла сказала королю , что отпустила Снежинку посмотреть на белый свет, а она так и не вернулась. Огорчился король, ждал днями и ночами свою дочку.

В лесу, где вырос сказочный цветок, гуляла девушка. Взяла она цветок домой, стала за ним ухаживать и разговаривать с ним. В один весенний день цветок расцвел и выросла из него девочка. Этой девочкой оказалась Снежинка. Отправилась она вместе со своей во дворец у несчастному королю и рассказала все батюшке. Король рассердился на Розеллу и выгнал ее. А своей дочки признал как вторую дочь. И живут они вместе с тех пор очень счастливо.