1.Доброзичливий гумор і жарти майже не використовуються у творі:а) Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути»;б) Юрія Винничука «Місце для Дракона»;в) Валентина Чемериса «"Вітька - Галя" або Повість про перше кохання»;г) Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч».2. Радить називати дівчину «зміюкою лукавою»:а) Таємний Радник Драконові;б) Юлько Ващук Стефкові Вусу;в) Федько - Вітькові;г) Герасим Калитка своєму синові Роману.3. Бере на своє перше побачення будильник:а) Герасим Калитка;б) лицар Любомир герба Когут;в) Грицько Лопух;г) Вітько Горобець.4. Називає «орликом» закоханого в неї хлопця дівчина на ім'я:а) Соломія;б) Настасія;в) Лілі;г) Галя.5. Вітько й Федько надіслали любовний вірш, присвячений Галі Козачок:Р а) до видавництва;б) до редакції газети;в) до сільради;г) закордон.6. На першому побаченні цвіркун співає у волоссі:а) Соломії;б) Галі;в) Настасії;г) Лілі.7. Між Вітьком Горобцем і його суперником Петром Білим відбувається:а) дуель;6) шаховий турнір;в) запекле змагання на олімпіаді з фізики;г) словесна суперечка.8. Федька, коли його виявили у момент підглядання за коханими, придумує страшну історію про:а) диких конейб) левов) динозаврівг) цвіркунів9. Мимовільним палієм чужого тину стає:а) Федько;б) Юлько;в) Вітько;г) Роман.10. Для виконання серенади Федько | Вітько вибрали хату Галі Козачок, але в темряві переплутали будівлі, тому вперше закоханий Горобець горлав пісню про любов:а) при вході в печеру Дракона;б) під хатою Герасима Калитки;в) під вікном баби Хіврі;г) на сцені театру під час постановки балету «Лускунчик».11. Вставна розповідь про козака, над чиїм великим носом насміхалися і чиє прізвисько зрештою дало назву хутору, є у творі:а) Ніни Бічуї «Шпаг Славка Беркути”б) Юрія Винничука «Місце для Дракона»;в) Валентина Чемериса «"Вітька + Галя", або Повість про перше кохання»;г) Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч».12. Про першу любов не згадано у творі:а) Олександра Довженка «Ніч перед боєм»;б) Юрія Винничука «Місце для Дракона»;в) Валентина Чемериса «"Вітька -- Галя" або Повість про перше кохання»;г) Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути».13. Слова «Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ?” коли вкладає в уста:а) діда Савки;б) діда Платона;в) Петра Колодуба;г) Івана Дробота.14. У повісті Ніни Бічуї йдеться про:а) любов до читання книг;б) любов до природи;в) перше кохання між Славком Беркутою й Лілі Теслюк;г) любов батьків до своїх дітей15. Видав себе у відділенні міліції за Славка Беркутуа) Грицько Лопух;б) Стефко Вус;в) Юлько Ващукг) тренер Славка Беркути16. Списав із чужої книги матеріал, не називаючи його автора:а) батько Лілі Теслюкб) батько Славка Беркутив) батько Стефка Вусаг) батько Юлька Ващука17. Хто із хлопчиків, які діють у повісті “Шпага Славка Беркути”, найбільше й найчастіше роздумує над життям, вагається, мучиться, але таки чинить за велінням совісті:а) Славко Беркутаб) Юлько Ващукв) Стефко Вусг) Грицько Лопух​

1)б.Юрія Винничука «Місце для Дракона»;

2)в.Федько - Вітькові;

3)г. Вітько Горобець.

4) г.Галя.

5)б. до редакції газети;

6)б. Галі;

7)а. дуель;

8)б. лева

9)г.Роман.

10)в. під вікном баби Хіврі;

11)г.Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч».

12)б. Юрія Винничука «Місце для Дракона»;

13)г. Івана Дробота.

14)г. любов батьків до своїх дітей

15)в. Юлько Ващук

16)г.батько Юлька Ващука

17)в.Стефко Вус

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза