Каменяр («Захар Беркут» I. Франка) пише: «..шов поздовж руської |землі, розпускаючи широко свої загони і бродячи по коліна в кров. Про кого йдеться?​

Страшний начальник монгольський Бату-хан, прозваний Батиєм, ішов на чолі своєї стотисячної орди, женучи перед собою вчетверо стільки всяких полоняників, що мусили битися за нього в перших рядах,— ішов поздовж руської землі, розпускаючи широко свої загони і бродячи по коліна в крові.

Объяснение:

Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті. 

Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи - все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір. 

Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п'ятниць на рік, перед декотрими празниками. 

Кайдашиха була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана. куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. 

Мелашка : 
Лаврін стояв під вербою недалечка од дівчини й дивився на неї. Сонце грало на 
червоному намисті, на рум'яних щоках. Дівчина була невелика на зріст, але рівна, 
як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, 
з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та 
червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні 
брови, густі-прегусті, як шовк. 

Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице з рум'янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де він ніби вгледів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем.

Шевченко как поэт 

Шевченко имеет двоякое значение: как писатель и как художник. Его стихи, повести и рассказы на русском языке уникально сильны в художественном отношении. Вся литературная сила Шевченко — в его «Кобзаре». По внешнему объёму «Кобзарь» не велик, но по внутреннему содержанию это памятник сложный и богатый: это украинский язык в его историческом развитии, крепостничество и солдатчина во всей их тяжести, и наряду с этим не угасшие воспоминания о казацкой вольности. Здесь сказываются удивительные сочетания влияний: с одной стороны — украинского философа Сковороды и народных кобзарей, с другой — Мицкевича, Жуковского, Пушкина и Лермонтова. В «Кобзаре» отразились киевские святыни, запорожская степная жизнь, идиллия украинского крестьянского быта — вообще исторически выработавшийся народный душевный склад, со своеобразными оттенками красоты, задумчивости и грусти. При посредстве своего ближайшего источника и главного пособия — народной поэзии — Шевченко тесно примыкает к казацкому эпосу, к старой украинской и отчасти польской культуре и даже стоит в связи, по некоторым образам, с духовно-нравственным миром «Слова о полку Игореве». Главная трудность изучения поэзии Шевченко заключается в том, что она насквозь пропитана народностью; крайне трудно, почти невозможно определить, где кончается украинская народная поэзия и где начинается личное творчество Шевченко. Ближайшее изучение открывает литературные источники, которыми пользовался Шевченко то удачно, то неудачно. Таким источником была поэзия Мицкевича (см. ст. г-на Колессы в «Записках Товарыства Шевченка»), отчасти Н. Маркевич (см. ст. г-на Студинского в № 24 «Зори», 1896 г.). Шевченко любил Пушкина, знал многие его стихотворения наизусть — и при всем том влияние Пушкина на поэзию Шевченко трудно определить за украинскими наслоениями. Заметно влияние «Братьев разбойников» на «Варнака», влияние «Египетских ночей», «Редеет облаков летучая гряда». Есть ещё одно препятствие для научного анализа Шевченко — художественная цельность, простота и задушевность его стихотворений. Его поэмы туго поддаются холодному и сухому разбору. Чтобы определить воззрения Шевченко на задачи и цели поэтического творчества, нужно обратить внимание не только на те признания, которые находятся в «Орися, моя ниво», «Не нарікаю я на Бога», «За думою дума»; нужно привлечь ещё те места, где говорится о счастье, как понимает его поэт, о славе. В особенности важны в смысле поэтических признаний все те места, где говорится о кобзаре, о пророке и о думах, как любимых детях. В большинстве случаев поэт подразумевает под кобзарём самого себя; поэтому он внёс во все обрисовки кобзаря много лирического чувства. Исторически сложившийся образ народного певца был по душе поэту, в жизни и нравственном облике которого действительно было много кобзарского. О кобзаре Шевченко говорит очень часто; реже, сравнительно, встречается пророк. К стихотворениям о пророке тесно примыкает небольшое, но сильное стихотворение об апостоле правды. В обрисовке пророка, в особенности в стихотворении «Неначе праведних дітей», заметно влияние Лермонтова.