Багато в скарбниці українського фольклору пісень тужливих та сумних. Безліч знаних і безіменних героїв віддали життя за волю й незалежністьУкраїни. Саме за одним з них молодим козаком плаче мати, сумуєВітчизна. Ліризм пісні досягається насамперед стислістю вислову, викорис-танням зменшувально-пестливих форм, повтором ключових слів. Також тутвикористано традиційні для українського фольклору символи, що увираз-нюють твір, роблять його близьким і зрозумілим кожному. Це і калина, щосимволізує Україну для її дітей, які змушені поневірятися світом; і явірдерево, що завжди асоціювалось із молодим хлопцем, козаком, лицарем; імогила своєрідний обеліск козацької слави.За кожною українською народною піснею, яку можна порівняти з са-моцвітом, — реальне життя народу, істинні цінності, котрі люди хотілизберегти для нащадків. Написати конспект. ​

Вы будете смеяться, но всё что связано с Тарасом Шевченко и его «Кобзарём» напрямую связано с одним из методов захвата власти в чужой стране. Я подробно покажу это ниже мне в этом простой и логичный анализ прижизненных и последующих изданий его произведений.Что то странное творится и с «Кобзарём» и с его автором.При жизни Т. Г. Шевченко было несколько изданий «Кобзаря»:— первое, в 1840 году в Санкт-Петербурге, книга насчитывала всего 20 страниц;— второе издание было в 1844 году вместе с поэмой «Гайдамаки», под общим названием «Чигиринский кобзарь», и появилось исключительно потому, что сама по себе поэма «Гайдамаки» изданная в 1841-1842 году, почти не продавалась, а с 1844 года шла в «нагрузку» ко второму изданию «Кобзаря»;— третье издание было уже в 1860 году, уже после возвращения Шевченко из москалей (из солдат), обратно в Питер.Но вот что интересно, ни одно прижизненное издание «Кобзаря»  простому человеку посмотреть нереально! Даже фотокопии нормальной нет, что бы можно было посмотреть на каком же всё таки языке писал свои вирши нынешний «классик украинской литературы». Я даже больше скажу, даже посмертные издания «Кобзаря» практически отсутствуют до советского времени, а те что есть – почему то были составлены, отредактированы и переведены (!) во Львове (в то время Львов это не Россия, не Украина, а Австро-Венгрия!)!Хотя прямо о переводе трудов Шевченко не написано, а написано «выверено» по, внимание (!) «оригинальным рукописям Шевченко»!

Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. Він сьогодні, як ніколи, органічно злився зі своїм великим, нескореним народом і твердо ступає повсюдно у  вільній державі, підсвідомо і свідомо через уста кожного із мучеників нації незалежно від віку промовляє до кривдників:

…не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть…

                               ("Осія. Глава XIV").

Безневинне Шевченкове страждання – це символ довгих років розп'яття, винищення українського народу. Мучеництво Кобзаря зробило його особистістю просвітленою і наскрізь просякнутою страшними передчуттями апокаліптичності і невідворотності найжахливіших сценаріїв у долі України на багато століть:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі...

                        ("Осія. Глава XIV").

На противагу цим словам митець напише й такі, де беззастережно віритиме в торжество правди і справедливості:

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

                  ("О люди! Люди небораки!").

Поет, перебуваючи в 1843 і 1845 рр. в Чигирині, висловить свої найгіркіші і найобурливіші почуття щодо сплюндрованості центру козацької слави в XVII–XVIII століттях, перетворення його на пустку в 1793 році під час приєднання до Російської імперії:

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви

                                             встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

                                     ("Гайдамаки").

Незабутній Петро Яцик, меценат, громадянин Канади українського походження, на кошти якого організовувалися мовні конкурси, присвячені  підняттю престижу української мови, колись зауважив, що "в усіх Шевченкових творах ми часто зустрічаємо слово "Україна", але в жодному місці немає там слова "український". Не було держави – не було й народу в сприйнятті поета. Була територія, яка страшно каралась то "за Богдана", то "за скаженого Петра", то "за панів отих поганих"… Каралась давно, каралась недавно, карається зримо зараз на всіх майданах великого краю. Беззастережно й не оглядаючись навколо, славні сучасні герої разом із священними лозунгами "Слава Україні" – "Героям слава"

Святую правду на землі

І прорекли, і розп'ялись

За воленьку, святую волю!  

                                   ("Марія").

Шевченкове слово адресоване читачеві чистому серцем, впевненому у своїй позиції. Живе Кобзареве слово аж надто не до вподоби обивателям, людям аморфним, схильним до рабства, без чіткої позиції там, де потрібно про неї заявити, холуям, які в найдраматичніші моменти сучасної історії хочуть служити всім, заявляючи про свою нейтральність, хоч насправді підтримують зло, неправду і деспотизм. Такі люди клянуться навіть у любові і пошані до Шевченкової творчості, але щоб без гостроти, "чтобы шото лёгенькое, чтобы не напрягало", лиш би не промовляло до совісті, не зачіпало проблеми честі і безчестя, проблеми чесності перед власним "я". Не один промовець, виходячи на сцену, зронює лжесльозу від Шевченкового "Садка вишневого коло хати", від гудіння хрущів і ще від багато якого "іння". Звичайно, так найлегше уникнути для себе того, що зачепить приспану совість, будитиме від сну байдужості. Натомість мало хто насмілиться цитувати ті слова, в яких автор порушує проблему національного сорому, гідності, честі і відповідальності перед власним народом:

Раби, підножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили!

                        ("І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні

і не в Украйні моє дружнєє посланіє").

Мотиви загребущості, агресивного ставлення до України з боку Російської імперії, неготовність і  небажання прийняти її вільною, розцінення її як загрози поваленню споконвічного деспотизму звучать сьогодні не менш гостро й злободенно. Сцени ненависницьких випадів щодо нашої держави, про які писав і томився в тюрмах Тарас Шевченко, вражають не лише українців, але й весь цивілізований світ. Тож творчість українського митця, 200-річчя від дня народження якого ми відзначаємо, тим і є такою важливою для нас, що він, пишучи про минуле України, передрік нам наше майбутнє.