Твір на тему "буде їм слава славна поміж земляками, поміж усіма головами розумними, за романом п.кууліша чорна рада

Одним із центральних образів твору є полковник шрам, «по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду - старий козарлюга». отримав він ці шрами вздовж і впоперек у боях із хмельницьким проти ляхів, де ніхто краще його не ставав до бою, за що козаки й прозвали його шрамом. найвірніший однодумець сомка, справжній патріот україни, воїн, козак, одночасно піп і полковник, для нього мірилом власних і чужих вчинків є інтереси україни, за долю якої він уболіває всім серцем. без плачу й жалю прощався із мертвим тілом сина, що його сім раз наскрізь було пробито кулями, але гірко плакав, що «вкраїна розідрана надвоє, проте усім байдуже! ». і лише віра в те, що не одного його турбує майбутнє рідного краю, може звеселити його. таким він виховав і сина. «орел, а не козак! » - говорить про нього василь невольник. а батько полковник шрам, почувши таке про сина, роздумує: «нехай лучче поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість україни, що ось розідрали надвоє». диву даєшся, коли читаєш такі роздуми.  перш за все для нього - козацька честь, гідність, а потім уже батьківська любов. це людина цільна, мужньої і суворої вдачі, але майже зовсім позбавлена душевної теплоти і сердечності. лише його ліричні роздуми про київ, який «велика слава не раз осіяла і великі злигодні… з усіх батьків збирались» - щирі, пересипані пестливими словами, лагідністю, ніжністю. і знову козацьке серце просило битв за рідну землю, знову воно рвалося у бій за україну, об’єднану, вільну, щасливу! за її майбутнє, за майбутнє українського народу і віддає полковник шрам своє життя, не врадивши нічого лихої української долі. хоч же і полягли головами славні козаки, лицарі запорізькі, хочь і вмерли лютою смертю, але не вмерла, не полягла їх слава. і буде їх слава вічна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами».

з васюківки. собакевич

тореадори з васюківки. трилогія про пригоди двох друзів

— от знайдибіда, авантюрист шмаркатий! ванько-о-о! вилазь зараз же! бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! вилазь, чуєш!

ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

— вилазь, убоїще, бо гірше буде! ти ж мене знаєш!

— знаю, знаю, — ледь чутно зітхає, мій друг і нарешті наважується подати голос.

— діду! — жалібно озивається він.

— давай—давай!

— діду, — ще жалібніше повторює мій друг, — ви одійдіть за хату, ми виліземо. бо ж ви битиметесь.

— вони ще мені умови ставлять, вишкварки! ану вилазьте!

— та ми ж не хотіли. ми ж хотіли метро. таке, як у києві.

— я вам метра! я вам такого метра , що…

— ми ж не знали. ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. одійдіть, діду.

довго ще тривають переговори. нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.

ми вилазимо з бур'янів.

біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова льоха манюня, противна й плямиста, як ічна карта.

у-у, скотиняка! щоб ти…

це через неї ми вскочили в халепу.

у нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. це мало бути сюрпризом. перша лінія метро у — васюківці! станція «клуня» — станція «крива груша». три копійки в один кінець. родичі безплатно. з учительки арифметики — п'ять копійок.

ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом непередбачена катастрофа! — клята льоха манюня провалилася в наше метро. провалитися вона зуміла, а от вилізти—дзуськи! i зняла такий вереск, що причовгав дід. ну і…

гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. раз у раз злодійкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам'яти вуха. хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна… ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! ох і лаявся! i де він отих слів набрався?

проте діда не видно. і поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.

ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — ява. в індійському океані. ото, що ява, суматра, борнео, целебес, — великі зондські.

ну, так ява — це не острів.

ява — це мій найкращий друзяка і напарник. ява рень.

мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке — ява? то він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «я — ваня», а вийшло «ява», чи то «іван» у нього так прозвучало (бо насправді його іваном звати), але причепилось оте «ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста. навіть міліціонер товариш валігура, що живе у нашому селі, так його зве.

у них взагалі вся сім'я інтересна.

батько на скрипці грає. корова — контрибуція називається. а дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. бо в нього ліве око без правого не примружується. як ліве примружить — праве саме заплющується. але ж і б'є дід варава з тою онучею, ох же ж і б'є!

городські мисливці, що «волгами» з києва приїжджають, тільки ахають.

«ви, дедушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.

на честь старого реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди реневим назвали.

мати ж явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

якось ява з яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

— опозогив! — вона букву «р» не вимовляє. — маму-депутата на все село опозогив. загаза чогтова!

такого шелесту наробила — ява не знав, куди й очі подіти. стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів.

та то лише раз таке було. а взагалі характер у яви ого-го! сталь, а не характер. таких на мільйон лише один буває.

ява сам говорив:

— ми, — говорив, — з тобою, павлушо, хлопці будь здоров. точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. скажи?

— з фантазією, — підтакував я.

— ти чув, як дід салимон учора біля сільмагу казав: «ондо, каже, ява і павлуша пішли. от хлопці! орли! соколи! гангстери, а не хлопці! нема на них буцегарні».

— чув. точно.

Вірш лесі українки «стояла я і слухала весну» (1895) сповнений свіжості й тепла прекрасної пори року. всього  у двох строфах леся українка вмістила багату палітру відчуттів, які бентежать душу навесні: стояла я і слухала весну. весна мені багато говорила. співала пісню дзвінку, голосну то знов таємно-тихо шепотіла. лірична героїня вміє не просто слухати весну,  а ніби спілкується з нею як із персоніфікованим  образом. «стояла я і слухала весну» аналіз вірша жанр  »стояла я і слухала весну»:   пейзажна лірика ідея  »стояла я і слухала весну»:   віра в перемогу світла над темрявою, життя — над смертю. тема  »стояла я і слухала весну»:   любов до навколишнього світу. художні засоби  »стояла я і слухала весну»:   уособлення, метафора; синтаксичні засоби; інверсія. дієслівний ряд  стояла, слухала, говорила, співала, шепотіла  передає мінливість світлих почуттів героїні. особливо леся украïнка любила весну як пору вiдродження, оновлення, надiï. тому лiрична героïня ïï поезiï стояла i «слухала весну», яка ïй «багато говорила», спiвала пiснi про любов, молодiсть, радощi й мрiï. прекрасна пейзажно-iнтимна поезiя покладена на музику. ця поезія сповнена виразними інтонаціями через недосяжність щастя, втому від життєвих змагань. вміння   ліричної героїні «слухати весну» дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємний шепіт. голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі — все те, про що колись мріялось