Твір чому я люблю свою батьківщину .україну

Україну ми любимо за те, що вона наша домівка.  рідна оселя - найкраща в світі.  кожній людині подобається ходити в гості, але вдома всеодно краще.  є ще приказка, в гостях добре, а вдома краще! навіть якщо у гостей будинок краще і багатше, нас все одно тягне до себе додому, він для нас найкращий, милий і теплий. тому що він свій!

Ядекілька разів перечитала назву, написану на ще пустому вордівському аркуші. все вірно, жодних помилок. це справді «лист до майбутнього», а не «у майбутнє». здається, що значення цих рядків не зміниться від прийменника «до» чи «у», але насправді це не так. я звертаюся до свого майбутнього, яке, насправді не являється чоловіком чи жінкою. майбутнє – середнього роду. тож я пишу йому чи то з проханням, чи від того, що не знаю з ким зараз поговорити. шановне майбутнє, я не знаю, будеш ти світлим, як день, чи темним, як місяць за хмарами, але якимось ти будеш. і, насправді, все залежить навіть не від моєї долі, яку я так люблю, і про яку часто згадую, а від мене. я тисячі разів думала про те, що буде далі: як розгортатиметься моє життя, які події стануться, кого поважатиму, а кого зневажатиму та чи здійсню все задумане зараз? мій дядько каже, що для мого віку в мене занадто багато амбіцій. «життя зовсім не таке, яким ти його зараз бачиш» , - посміхаючись каже він. звичайно, в нього воно інше. і я не можу сказати, що краще, ніж моє. в один з 365 днів року мій дядько перестав мріяти, а почав ставити перед собою мету, позбавлену кольорової картинки. і так буде з усіма нами. як можна уявити щось, не відчуваючи на дотик, не уявляючи запаху, не чуючи звуку? це схоже на прийом їжі з придавленим прищепкою носом. тож, моє любе майбутнє, ти, як ніхто інший знаєш, про що я мрію безсонними ночами, навіщо мучу себе питаннями чи бавлюсь відповідями. ти знаєш всі мої мрії і бажання, які з року в рік стають все різноманітнішими, але незламними. ти знаєш всю мою сутність і відповіді на будь – які питання, знаєш чому я не сплю до четвертої ранку, а коли , то не задумуюсь на яку ногу стати. майбутнє, ти значиме для кожного, але ми самі вирішуємо, як до тебе ставитися. хтось на перший план ставить особисте життя, щасливе заміжжя і купку маленьких дітей, інший – гроші, автомобілі, зустрічі, на яких, розмальовані світські левиці та їх молоді доньки будуть посміхатися одна одній, а за спиною встромляти лезо в сонні артерії. майбутнє, мабуть, давно я не говорила це слово стільки разів в проміжку 15-ти хвилин і не знаю, радіти цьому чи ні. я боюсь тебе іноді. я ще я проти прогресу, пам’ятаєш? я хочу повернутись в ті часи, де люди з захватом читали книги, грали на музичних інструментах і частіше ходили в театр. туди, де мої бабуся і дідусь були молодими і зовсім не думали про тебе, майбутнє. я хочу повернутися в часи, де молоді люди читали вірші та прозу один одному і прагнули до наук. я зневажаю сучасників, хоча сама до них належу. може і себе зневажаю, в цьому ще не розібралась. я проти наркотиків і паління, алкоголю та медицини, ранніх шлюбів та аборту. я люблю своє місто так, як любить його моя країна, і жалію його так само, як мати міст. моя мова, безперечно, найкраща і я пишаюсь нею. я пишу ці рядки і розумію, що думки мої випливають десь з глибини душі, оминаючи всі судини головного мозку. я пишу лист до майбутнього, яке середнього роду. а ще зранку до мене прийшла цікава думка, про те що людина помирає тоді, коли наступає певний етап старості. абсурд? де в чому, але це особисто моя теорія. якщо хтось з нас помирає, то тоді, коли йому написано і тому, що потрібен десь там. але чи насправді люди, які помирають в молодому віці або й немовлята чомусь не потрібні на цій планеті? невже так рано для їх душі і тіла приходить старість? чи може в них нема майбутнього? майбутнє, чому ти мовчиш? не кричиш і не злишся на мене, не кажеш, що ти не «воно», а в моєму випадку жіночого роду. чому ти не кажеш, що моїм будеш, коли я подорослішаю і почну приймати серйозні рішення, чому не кажеш, що батьки мої тоді будуть старшими і бачитися з ними я буду рідше? де слова про те, що я можу опуститись до самого низу чи піднятись до вершин? чому ти не кажеш, що моє майбутнє – я?

  земле барвінкова, дай мені здоров»я. назвати нашу землю «барвінковою» міг тільки справжній поет. таким поетом є петро мойсейович перебийніс. він написав багато віршів про рідну землю, про природу рідного краю. його душа тонко відчуває красу довкілля і щиро вболіває за ті тортури, яких їй доводиться терпіти від людської жорстокості та .

у світі є багато різних країн. і кожна з них приваблива по-своєму. в деяких з них приємно відпочивати, в інших – оглянути пам»ятки, в якихось – підкоряти вершини або ж океани. але ми завжди повертаємося туди, де нам найприємніше, - додому,  в україну. вона чарівна й неповторна, її земля – найродючіша, а люди – наймиліші.

минулися часи, коли флорою опікувалася богиня флора, а фауною – богиня фауна. тепер за все відповідає людина, яка живе на цій землі. все, що їй потрібно, людина отримує від природи. кожен з нас скаже, що він любить природу. можливо, це так, але хто ж тоді розводить в лісі вогнища, від яких вигорають цілі гектари насаджень? хто залишає сміття на галявинах та в ярах? хто забруднює водойми пластиковим сміттям? хто по-браконьєрському підло вбиває тварин? це людина.

переглянути таке ставлення до природи, покаятися та почати її по-справжньому любити, стати справжнім господарем на землі теж повинна людина.ніхто, крім нас, цього не зробить.

і тоді барвінкова земля дасть нам і здоров»я, і їжу, і одяг, і житло – все, що має, віддасть людині.