Твір - роздум " навіщо вивчати українську мову? "

Великої наруги зазнала мова,  що є невіддільною ознакою нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення, важливим по казником її життєздатності й духовності. українську мову офі ційно забороняли укази петра першого, валуєвський циркуляр, емський указ, оголошували придуманою німцями, вважали діалектом російської чи польської мов, дивилися як на «холопську», вважали її тільки придатною для «вжитку». її свідомо принижували, не допускали в сферу науки, техніки, на фабрики, заводи, до армії, в спорт - до тих сфер, що важливі для функціонування та повноцінного життя національного організму. тоталітарна система поглинала достоїнство людини, нації. мова розвивалася в складних умовах, що спричинило до витворення суржика - мішанини двох мов, якою розмовляє половина населення україни. скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива. адже мова виражає не тільки думку. слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі. найважливішою запорукою  безперешкодного розвитку української мюви є проголошення її державною мовою, входження її в усі сфери життя, нарешті, усвідомлення кожним громадянином важливості свосї національної мови. на мій погляд, найактуальнішою у наш час проблемою є проблема національного самоусвідомлення, особливо у східних регіонах країни, проблема подолання «мовного бар’єру», проблема патріотичного виховання. олександр потебня, леонід булаховський, михайло жовтобрюх були відомими дослідниками української мови, які визначили її основні структурні особливості, створили лінгвістичну термінологію української мови, вивчали її і підносили її роль у суспільстві. у кожної людини в світі, де б вона не жила, ким би не називалася, обов’язково є відчуття приналежності до якоїсь спільності, певного народу, землі. і це відчуття дає людині можливість почуватися захищеною, віднаходити своє місце на величезній землі.наша держава довгі віки перебувала в стані політичного підкорення, і хоча мінялися повсякчас «господарі» - країни, що прагнули нас поглинути, ми все ж таки залишалися українцями. нам доводилося боротися за все, що мали: за свою землю, за свою віру, свою мову, врешті, за право називатися українцями, або «русинами». процес духовного знищення тривав настільки довго, що тепер пройде багато часу, перш ніж наша молодь зрозуміє й відчує: бути українцем — почесно. а поки що краплина за краплиною мусимо, вливати у молоді душі тепло рідної мови, рідної культури, яке мало б всотуватися разом з материнською колисковою. та хто ж зараз співає тих пісень! наша мова не просто  має право на існування, вона існує! і заперечити цього ніхто не зможе, поки на світі є ще хоч одна дитина, яка у напівгні шепоче:   «мамо! ». вже час нам подолати свій «національний комплекс» і не кидатися на амбразури, доводячи, що ми існуємо, а мирно працювати, спілкуватися українською мовою, ростити нові покоління українців, відчувати гордість за себе і свою державу. і тоді ніхто не здолає нас і ніхто не буде сумніватися, що «ще не вмерла україна»!  

                                              осіння  прогулянка       якось тато  за  вечерею  сказав:     - я, коли  був  малим, то  у  вихідні  не    дивився  телевізор, а  брав  кошика  і  ходив  по  гриби.         мама  одразу  занепокоїлася:     - а  якщо  дикі  кабани  нападуть? а  якщо  кліщі  покусають? ні, я  вас  не  відпущу.         тато  засміявся  і  сказав:     - де  ти  зараз  кліщів  знайдеш? вони  вже  перед  зимою  поховалися  всі. а  кабани  не  будуть  голодні, бо  ми  підемо  в  обідню  пору.     - ура! ми  на  вихідних  ідемо  в  ліс! - закричав  я.       на  вихідних  ми  і  справді  пішли  в  ліс. скоро  мама  з  татом  вже  до  половини  наповнили  кошики, а  мій  і  досі  залишався  порожній, бо  я  ніяк  не  міг  знайти  грибне  місце. проте  скоро  ми  пішли  на  іншу  галявину  і  я  назбирав  ледь  не  весь  кошик  лисичок.         ми  уже  збиралися  йти, коли  бачимо - під  березою  у  купі  листя  стоять  три  підберезники. я  кинуся  туди  і  почав  розгортати  листя. але  раптом  я, ніби  попечений, відсмикнув  руку. та  я  і  далі  гріб  листя.         коли  я  розкидав  усе  листя, то  зрозумів, чому  мені  стало  боляче. у  купі  листя  сховався  їжачок.       - мамо! тату! - покликав  я. - дивіться, що  я  знайшов!         мама  і  тато  підійшли  до  мене  і  ми  утрьох  задивилися  на  це колюче  диво. врешті-решт  тато  поглянув  на  наручного  годинника  і  сказав:         - якщо  ми  зараз  не  підемо  додому, то  залишимось  без  чаю! - сказав  він.         звичайно  ж, я  хотів  чаю. та  мені  не  хотілось  залишати  їжачка. тому  я  на  подарував  йому  три  лисички, і  ми  повернулися  додому.         п'ючи  чай, я  сказав:       - цей  вихідний - найкращий  вихідний  у  моєму  житті!                  

"що ти будеш брати з собою в карпати? ", сказала віка. -"я возьму : теплий одяг , планшет , кеди та інші дрібнички. а ти? ", сказав тимур. -" мені потрібен : блокнот , піжама , також теплий одяг , взуття , а також фотоапарат ",відповіла вона. -"ми підіймемось на високу гору, скупаємось в гірській річці, подумати тільки", замріявся тимур. -"це буде чудово ", сказала віка. -"віка, а ти візьмеш з собою д/з з ? " , запитав тимур. -"я вже давно все зробила, я зможу тобі . дороті на котру годину в нас потяг? " , перепутала віка. -"на 15: 30 . стривай, ми запізно! побігли! " , зауважив тимур.