Написати твір на тему чи можливо вважати себе справжним патріотом не знаючи рідної мови

Питання «Хто ми?» хвилює кожного з нас. Хтось говорить що він — людина, хтось — індивід, хтось бачить себе інженером, хіміком, науковцем. А я гордо кажу: я — українка. Я люблю українське небо, поля пшениці. Я поважаю Дніпро за його велич. Одягаючи вишиванку мене переповнює радість. І як у всіх оповідках про щастя, тут має бути «але». І воно буде.
Але у мене болить душа за Україну. Все частіше її синє небо затягує хмарами темряви, поля пшениці поглинаються пітьмою. Ні, це не осінь з її зливами, вітрами, холодом. Це навіть не зграї чорних воронів. Це народ України нищить свою Батьківщину-матір. Голими руками бере за горло і повільно, але впевнено душить. Не весь народ, але достатня для цього його частина. Горлом України для мене є рідна мова. Слово, яке з самого дитинства я чую від мами. Слово, яке я чую рідною, солов’їною мовою. Зі слова починається все: знайомство і розлука, війна і мир. Слово, по суті своїй, може вилікувати і вбити. І найголовніше, словом розпочинається народ, нація, країна. А наша країна закінчується словом. Вірніше, закінчується на слові. На російському слові. На російському сові з українських вуст.
Давайте не ховати очі, не відвертати погляд, дивитися на правду без образ. Ми нищимо українську Україну. Ми нищимо себе в Україні. Ми нищимо Україну в собі. А ким ми хочемо стати? Ким ми бачимо себе в своїй державі? Росіянами? Нічого не маю проти. Але для чого ж тоді наші батьки, діди, мільйони наших прадідів відстоювали нашу країну? Навіщо вони гинули в боях, на війнах? Чому вони в умовах страшного голоду їли їжу з листя верби? Для збереження нації? Для того, щоб зберегти вроду українок, мужність чоловіків чи з надією на хороше майбутнє для власних дітей? Мабуть, вони хотіли виховати прихованих ворогів держави. Тих, хто зрадить мову і прийме у брати росіян? Дружність між народами це добре. Але ким бачать нас росіяни? Хохлами? Малоросами?
А чи не вважають українці, що їх тримають за братів? Що розмовляючи спільною мовою ми єднаємося? А чи беруть до уваги ті ж російськомовні українці, що росіянам не зовсім приємно чути від нас російську. «Як? Чому? Що ви таке кажете?» — здивується українець.
А ви лише вслухайтесь в цю російську! Це ж паплюження мови! Це виклик, кинутий в сторону наших східних братів. Тож чи для цього ми живемо? Хіба нищення української і паплюження російської мови є покликанням нашого народу? І покажіть мені україномовного росіянина — я дам вам цукерку.

Велика зброя в нас закладена —

Це слово. Велика сила, міць абияка!

Нехай воно й звучить на різних мовах,

Але на рідній порве всі засови,

Розірве пута вічністю в віка.

Не знаєш слова рідного – ти не живеш.

Не знаєш слова – все одно людина.

Але хто знає слово – той без меж.

Той вірно любить, плека Україну.

Питання мови дуже болюче для мене. Його можна обговорювати безкінечно. Ну або хоча б до тих пір, поки українці не заговорять рідною мовою. Ой,вибачте, я вже сказала, що безкінечно.
«Україна для українців!». Знайомі слова? Думаю, так. Саме так наша влада нагадує нам хто ми. Чи що ми. І чомусь складається враження, що українцями вони вважають лише самих себе.
Та що нам? Ми ж їздимо на розкішних машинах, живемо в триповерхових будинках, і їмо баночку чорної ікри щоранку до чаю. Стоп. Щось не те. Невже я щось наплутала? Щось мені підказує, що старенька бабуся з села, яка у свої 80 випасає корову і чекає 600 гривень пенсії щоб заплатити за світло і газ, зі мною не погодиться.
Ми, українці, працьовитий і красивий народ. Та все більше закордонних будинків прибирають українські руки. Зрада Батьківщини? А що ж залишається робити? Скласти руки і чекати свого часу? Чи вбивати і красти? А ті, хто і працюють, віддають частину зарплати «державі». То чому ж ми їздимо розбитими дорогами, а «держава» забудовує для свого користування все більше і більше територій.

Ми говоримо: «Як важко жити!». А що ж ми робимо для того, щоб це було не так? Стоїмо осторонь з нещасним виглядом? Життя ніколи не було легким. Звернімося до історії: хвороби, війни, голод. Та народ не здавався. Люди боролися. Фізично, морально. Вони гинули. А ті, хто виживав, знали справжню ціну життя. Тож і нам, сучасним, потрібно не просто вистояти в скрутний час, а зробити все можливе для того, щоб такий період не наставав.
Людино, що чекаєш ти?
Ми й так багато часу уже згаяли!
Нам відкривати ще б нові світи,
А ми старих, на жаль, іще не знаємо.
А яка багата культура України! Пісня, вишиванка, мова. І не біда, що молодь слухає той же реп. Нічого страшного, що замість вишивки одяг прикрашають вульгарні написи чи малюнки, а в мові ми чуємо суржик. Я вірю, що молодь переросте все це. Що пізніше, ставши самостійними, молоді люди свідомо повернуть на дорогу справжнього українця. Я так думаю, я в це вірю. Це моя мрія.
А мріяти, на мою думку, корисно. І не відомо яка в нас доля. Відомо лише одне — все в наших руках.

Пісок
Дехто може здивуватися, що звичайний пісок є корисною копалиною, поряд з залізною рудою, вугіллям, мармуром. Але це так і є. Пісок - це неодмінна складова більшості сумушів, що використовуються у будівництві, наприклад, бетону. Тобто без піску нічого не побудуєш. Без піску не зробити скла, цегли та багатьох корисних речей. Тому дуже добре, що в Україні дуже багато місць, де можна видобувати пісок. Найближчий піщаний кар’єр знаходиться у кількох кілометрах від моєго дому. Ми часто здалека дивимося, як видобувають пісок. Кожного дня з кар’єру віїзджають великі вантажівки, повні піску. Вони везуть пісок на заводи, де він перетвориться на корисні речі.

Задали нам додому написати твір Якби птахи і звірі уміли говорити.Довго  сидів я над зошитом,але не написав жодного слова.Закрив зошит і ліг спати.Не встиг закрити очі,як зойкнув.На лобі зявилася шишка.Оглянувся я і побачив за кущами зайчат,які цілилися у мене огризком яблука.Хотів я побігти до них ,як наступив на консервну банку,перечепився і впав на сміття.Із-за дерева почувся сміх.Я сів на землю і гірко заплакав.Мене оточили звірі і сказали :"Бачиш,як небезпечно нам стало ходити по лісі,бо ти і твої друзі все це залишили після прогулянки".Я прокинувся.В школі я розказав про сон товаришам.Ми прийшли на галявину,прибрали все і більше ніколи так не робили.