Образ діда платона, або савки з твору о. довженка ""ніч перед боєм" 5-6 речень

Дід Платон в оповіданні "Ніч перед боєм" постає перед нами старим,але досвідченим та мудрим чоловіком,котрий був авторитетом для всіх молодих солдат. Дід перевозив молодих хлопців через річку, висловлюючи свою думку про життя, мудруючи та повчаючи. Це людина стара,але надзвичайно розумна та безстрашна,але наповнена мудрістю та досвідом. У діда був друг Савка, який також разом з ним до переправляти хлопців на ту сторону річки. Дід Савка був бідно одягнений, на голові стирчала шапка,мов коров'ячий кізяк. Не дарма Савка та Платон є не лише сусідами,а й друзями,адже вдачею, розумом та досвідом вони надзвичайно схожі.

Хлопці знітилися. Обом стало соромно. Вони швидко вийшли з хати. 

- Що будемо робити, Антоне?

- Не знаю. Я б зараз під землю провалився від сорому... 

Вони сіли під старою розлогою грушею, колись бабуся з її плодів варила таке смачне варення ...

- А кому ти продав ікону?

- Опанасовичу ... В нього магазин є з всякою старовиною...Але вже стільки часу минуло...Та й грошей нема. 

- Треба шукати ікону! А гроші я знаю в кого можна позичити. Бабусі недовго ще з нами бути...

Хлопці встали і попрямували до дороги.

  В крамниці, звичайно, ікони не було. Опанасович сказав, що продав її якійсь старій жінці. А хто вона така - він не знає. Сказав лише, що бачив її кілька разів на базарі - вона продавала сир, молоко, масло... Хлопці вхопилися за це і попрямували до місцевого ринку, хоч надії було мало. Роман вже встиг позичити гроші в свого друга, аби лиш бабусю відшукати... Хлопці йшли поміж торгових рядів і вдивлялися в селянські обличчя. Аж раптом Роман почув як його кличе Антон. Брат стояв біля старенької бабусі перед якою був розкладений її нехитрий товар: сир, молоко, масло. Хлопці з надією дивилися на бабусю...

- Діти, ви щось хочете купити? - запитала бабуся. 

- Ні. - першим отямився Антон. - Це ви купили ікону в Опанасовича десь півроку тому?

- Так, я. А що таке?

Хлопці чесно розповіли про все, що трапилося...Бабуся дивилася на хлопців. Антон стояв блідий, йому було страшенно соромно, він хотів зірватися з місця і тікати, але не міг і поворухнутися...

- То ви хочете, щоб я її вам повернула?

- Продали, - вихопився Роман.

- У нас є гроші, навіть, більше, ніж ви за неї заплатили.

- Я ікон не продаю. - відмовила стара жінка.

В обох похололо на серці - "Не продасть!".

- Ми вас просимо, будь ласка! Скажіть свою ціну!

- Я ж сказала - я не продаю ікон. Я вам її віддам, але ви мені обоє рік допомагатимете влітку. Домовилися?

- Так - так! - зраділи обоє.

Троє вийшло з ринку і попрямували за місто. 

Коли брати опинилися в хаті бабусі Ганни, то стали і завмерли на порозі. З усіх кутків на них дивилися Святі Обличчя. В кімнаті було до 50 ікон.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕГЕНДА ПРО ЛІЛІЮ 
Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну. 
В одному селі ( а скільки таких сіл на широкій Україні ) росли і розквітали красиві вродою і станом чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії. 
Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопились в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згорище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світла. А ввечері, з запахом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просипаються з сонцем і засипають з його заходом.