Скласти речення питальне розповідальне спонукальне зі словом природа

Діти,чи бережете  ви природу? Природа-це матінка всього живого в світі.

Діти, бережіть будь ласка природу.

Объяснение:

Дієприслівник не є самостійною частиною мови, тому що він має ознаки дієслова і прислівника.Дієприслівник має вид (доконаний, недоконаний), час (тільки теперішній та минулий), він може мати залежні слова, як і дієслово (разом із залежними словами він утворює дієприслівниковий зворот).Але подібно до прислівника, він не відмінюється.У реченні виконує роль обставини.Вчені-філологи вирішили, що дієприслівник не є ні дієсловом, ні прислівником, але все ж таки він ближче до дієслова, бо відповідає на питання що роблячи?, що зробивши? і називає додаткову дію (це означає, що дієприслівниковий зворот можна вилучити з речення, при цьому,з граматичної точки зору, речення буде побудоване вірно.Проте страждати від цього буде лексичний зміст речення, і ви не зможете донести думку до співбесідника)

2)Дієприкметник відповідає на запитання прикметника який?, яка?, яке?, які? і виражає ознаку предмета за дією, в той час,як дієприслівник означає додаткову дію.

Образ України у творчості Т. Шевченка

Тарас Шевченко — вірний син України. Він любив свою Батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.

У далекому від України Петербурзі, в казематі в уяві Шевченка виникали картини рідного краю, він згадував вишневі садки, облиті білим цвітом, наповнені піснями дівчат. І все це відтворив у невеличкому вірші "Садок вишневий коло хати". Я вражена глибиною любові автора до народу, до природи свого краю. Не сподіваючись більше побачити Україну, він намалював чудову картину:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

На засланні всі помисли поета були звернені до поневоленого народу України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагають рідному краєві, як їх сприймають українці. 

У поезії "Хіба самому написать..." він ставить такі проблеми:

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?

Поет постійно відчуває зв'язок із рідним краєм, виявляє до України синівську любов. Перебуваючи в далеких степах, він прагнув, щоб вітер приніс хоч "крихітку землі із-за Дніпра". Шевченко мріє ще повернутися в Україну, подивитися на її чарівну природу:

Може, ще я подивлюся

На мою Україну... —

писав Т. Шевченко в поезії "Лічу в неволі дні і ночі..."

Кожним рядочком своїх творів великий Кобзар засвідчував любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. З якою силою і впевненістю було сказано:

Я так люблю

мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Поет був упевнений, що поневолені люди скоро звільняться, настане страшний суд над панами, і на оновленій землі щасливо житимуть українці. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилі серед степу рідної України. У поезії "Заповіт" автор, ніби забувши про особистий мотив, яким розпочав вірш, мріє про те, щоб Дніпро поніс ворожу кров у синє море. Про свою смерть говорить тільки одним словом: поховайте, після чого йде заклик до повстання. У поезії "Тим неситим очам" Шевченко проголошує гімн вільній і щасливій людині.

Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері-України.