Текст-розповідь про народні та релегійні свята які відзначаються восени та взимку

свят вечір

6 сіня у нас в родині відзначають святвечір.це предріздвяний вечір,коли готують пісні страви.вечеряти сі тоді,коли на небі сходить перша зірка-символ народження сина божого.на столі ставлять дванадцять різних пісних страв.найголовнішою з них вважається кутя.мама готує дуже смачні страви,і вся родина збирається у цей вечір за столом.

за давніх-давен в ущелині ліванських гір, повз які тягнеться торговельний шлях, гніздилася впродовж кількох століть ватага розбійників. не мали вони ні доброго ремесла, ні того, що зветься домом. єдине, що передавали вони в спадок своїм нащадкам,— це злодійське, грабіжницьке ремесло, вміння відбирати золото й скарби. бо шляхом тим часто проходили багаті каравани. і хоч як охороняли купці своє добро, але злодії-розбійники щоразу перехитряли їх, бо були великі мастаки на витівки. і всяк, хто їхав сюди, страшенно боявся попастися лиходіям до рук. навіть військо самого султана не могло встояти проти знахабнілих розбишак.і ось правителі того краю зібралися, щоб вирішити, як краще й швидше приборкати ватагу.

Старий майстер звів кам'яний будинок. став осторонь і милується. "завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. а в цей час біля будинку грався хлопчик. він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів. — для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором майстер. хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі. минуло багато років, хлопчик став дорослим чоловіком. життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею. прийшла старість. згадав старий чоловік своє рідне село на березі дніпра. захотілось йому побувати там. приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого чоловіка. — що ж ти залишив після себе? — питає у старого чоловіка один дід, — є в тебе син чи дочка? — немає у мене ні сина, ні дочки. — може, ти дуба посадив? — ні, не посадив я — може, ти поле випестував? — ні, не випестував я — так, мабуть, ти пісню склав? — ні, й пісні я не склав. — так хто ж ти такий? що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід. нічого не міг відповісти старий чоловік. згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. пішов до будинку. стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток хлопчикової ніжки. "ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий чоловік.— але цього ж мало, дуже не так треба було "