Сочини сказку где ты хотел бы жить вместе с фольклорными героями. !

Легко,просто фонтазируй

 Живучість образу Журдена
      
      Читаючи комедію Мольєра "Міщанин-шляхтич", мимоволі думаєш, що великий драматург якимось містичним чином побачив і наш час - сучасних Журденів, коли люди неосвічені, часом навіть малограмотні, прагнуть здобути і титул, і владу. Журдени ніколи не вмруть, поки існуватимуть ті, хто вважає, що можна купити те, що не дано природою. Подекуди герой Мольєра викликає навіть співчуття - адже він хоче чогось навчитися! Але те, як він це робить, викликає тільки сміх. У нього немає найголовнішого - природного розуму, природного здорового глузду, який є навіть у простого селянина. Він заводить дружбу з людьми, що потихеньку обкрадають його. Він приймає авантюриста Доранта, тому що в того є титул і гарні манери, і відштовхує чесного Клеонта, тому що гой не дворянин. Він носить коштовний, але смішний і чудернацький одяг... Ну чим не "новий росіянин" із сучасного анекдоту?
      Але, яким би смішним не був Журден зі своїми претензіями на дворянство, він усе-таки виший від своєї жінки, що заперечує освіту взагалі. Інша річ, що в прагненні наслідувати дворянство зовні, він одягається в безглузді убрання ("Усі добродії так носять"), безглуздо поводиться ("Егей, два моїх лакеї!"). Але повернемося до нашого часу. Хіба не нагадує це тих, хто "із бруду в князі"? На жаль, дурість людська не знає меж. "Не місце прикрашає людину, а людина місце"; "Як не коваль, то й рук не погань" - ці і подібні до них прислів'я дуже мудрі. Мольєр говорить нам: головне не в титулі і не в гарних манерах, за ними можуть ховатися безпросвітна дурість і неуцтво.
      На жаль, журдени жили, живуть і житимуть. Вони будуть намагатися купити собі розум, манери, родовід або щось подібне. Але Мольєр ще понад триста років тому показав, до чого це все приводить. 

Вся жизнь и творчество известного русского писателя И. С. Тургенева были пронизаны любовью и сочувствием к русскому народу. Писателя восхищало, что несмотря на горе и страдания, унижения и обиды, в русском характере сумели сохраниться такие удивительные черты, как терпение и милосердие, огромная внутренняя сила и -трудолюбие. Об этом говорит И. С. Тургенев и в своем рассказе «Бирюк».

Бирюк — это лесник Фома Кузьмич, а прозвище свое получил он за угрюмость, суровый нрав. ответственно, добросовестно выполняет он свои обязанности — защищает лесные угодья от деревенских порубщиков и браконьеров. Имя Бирюка в 'окрестных деревнях и селах стало легендой: «вязанки хвороста не даст утащить», а уж если поймает — беда, потому что никакие слезы, уговоры или даже подкуп не могли сломить или разжалобить честного лесника. Однако даже зная несгибаемый характер Бирюка, самые бедные мужики все равно шли в лес за дровами и хворостом, потому что больше их взять было негде и не за что. Мало кто из них задумывался, что жизнь Фомы Кузьмича не менее тяжела, чем их. Обитал он в лесной избушке, состоящей всего из одной комнаты, да и та не слишком походила на жилую — низкая, маленькая, закоптелая. Здесь не было никаких следов не то что роскоши, но и обычных человеческих удобств, зато делили эту комнатку с лесником два ребенка — девочка лет двенадцати, его дочка, и младенец, сопящий в люльке. А это — еще одна проблема и трагедия в жизни Фомы, потому что жена его сбежала с «проезжим мещанином», бросив на произвол судьбы не только мужа, но и маленьких детей. Однако при всех своих горестях и бедах Бирюк сохранил в сердце доброту и милосердие. Он тайно сочувствовал своим «подопечным», но работа есть работа, и спрос за ворованное прежде всего будет с него самого. Но это не мешает ему совершать добрые дела, отпуская наиболее отчаявшихся без наказания, а лишь изрядно припугнув.

Так в рассказах писателя о простых русских людях выражается любовь к ним и стремление хотя бы с заострения внимания общественности на определенных проблемах сделать свой вклад в их решение.