Болконский на шинграбинском сражении

Образ жульєна сореля у романі «червоне і чорне» жюльєн сорель — представник покоління початку 20-х років xix століття. йому притаманні риси романтичного героя: незалежність, почуття власного достоїнства, бажання змінити долю, бажання боротися і добиватися мети. він яскрава особистість, в ньому все вище норми: сила розуму, волі, мрійливості, цілеспрямованості. наш герой — син теслі. він живе в маленькому провінційному містечку верьере з братами і батьком і мріє вирватися звідси у великий світ. в верьере його ніхто не розуміє. «усі і зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька …» юнак з раннього дитинства марив військовою службою, його кумиром був наполеон. після довгих роздумів він вирішує: єдина можливість чого-небудь досягти в житті і вирватися з верьера — стати священиком. «пробити дорогу для жюльєна насамперед означало вирватися з вер’єра; батьківщину свою він ненавидів. все, що він бачив тут, будоражило його уяву ». і ось перша перемога, перший «вихід у світ». жюльєна запрошує до себе в будинок вихователем дітей мер верьера пан де реналь. уже через місяць діти обожнювали молодого вихователя, батько сімейства перейнявся до нього повагою, а пані де реналь відчувала до нього щось більше, ніж просто повагу. однак жюльєн почував себе тут чужим: «він відчував лише ненависть і відразу до цього вищого світу, куди він був допущений тільки до краєчку стола …» життя в будинку пана де реналя було наповнене лицемірством, прагненням до наживи, боротьбою за владу, інтригами і плітками. «совість жюльєна стала нашіптувати йому: « ось воно — це брудне багатство, якого і ти можеш досягти й насолоджуватися ним, але тільки в цій компанії. о наполеон! який прекрасний було твій час! . » жюльєн почував себе самотнім у цьому світі. завдяки заступництву кюре шелана сорель потрапляє в безансонскій духовну семінарію. «якщо жюльєн тільки очерет коливний, нехай загине, а якщо це людина мужня, нехай пробивається сам», — сказав про нього абат пірар. і жюльєн став пробиватися.  навчався він старанно, але від семінаристів тримався осторонь. дуже скоро побачив, що «знання тут і в гріш не ставлять», бо «успіх в науках здається підозрілим». жюльєн зрозумів, що заохочується: лицемірство, «аскетичне благочестя». як не намагався юнак прикидатися дурником і нікчемою, він не міг сподобатися ні семінаристам, ні начальству семінарії — надто вже відрізнявся він від інших. і нарешті — перше підвищення: його призначили репетитором по новому і старому завіті. жюльєн почував підтримку абата пірара і був вдячний йому за це. і раптом — несподівана зустріч з єпископом, яка вирішила його долю. жюльєн переїжджає в париж, в будинок маркіза де ла-моля і стає його особистим секретарем. ще одна перемога. починається життя в особняку маркіза. що ж він бачить? «у цьому особняку не допускалися ніякі похвальні відгуки про беранже, про опозиційні газети, про вольтера, про руссо, ні про що б то не було, що хоч трохи віддавало вільнодумством і політикою. найменша жива думка здавалася грубістю ». перед ним відкривався новий світ. але цей новий світ був таким же, як і світло в верьере і безансоні. все було засноване на лицемірстві і наживі. жюльєн приймає всі правила гри і намагається зробити кар’єру. його очікувала блискуча перемога. але роман з дочкою маркіза матільдою розладнав всі плани жюльєна. матильду, цю пересичену світську красуню, привабили в жюльєні його розум, неординарність і безмежне честолюбство. але любов ця була зовсім не схожа на яскраве і світле почуття, яке пов’язувало жюльєна з пані де реналь. любов матильди і жульєна скоріше нагадувала дуель двох честолюбців. але вона цілком могла б закінчитися шлюбом, якби не лист пані де реналь, написаний під впливом братів-єзуїтів. «скільки чудових планів — і ось в одну мить … все це розсипається на порох», — думає сорель. лист пані де реналь зруйнував всі плани жюльєна і ставив крапку в його кар’єрі. прагнучи помститися, він здійснює безрозсудний вчинок — в вер’єрського церкви стріляє в пані де реналь. отже, все, чого так довго і цілеспрямовано домагався жюльєн, доводив, що він особистість, було зруйновано. після цього будуть в’язниця, суд, вирок. довго розмірковуючи перед судом, жюльєн розуміє, що йому немає в чому каятися: саме те суспільство, куди він так прагнув потрапити, побажало зломити його, в його особі воно вирішило покарати тих молодих людей низького стану, які насмілилися проникнути в «хороше суспільство». жюльєн знаходить в собі мужність гідно зустріти смерть. так гине розумна і непересічна людина, що зважилася зробити кар’єру, не гребуючи ніякими засобами. 2

джерело:   довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

"Герой нашего времени» является первым русским социально-психологическим романом. В нем все направлено к одной цели: дать максимально точный психологический портрет современного Лермонтову молодого человека — «героя своего времени» . Автор не скрывает, что в своем произведении он преследует именно эту цель. В предисловии к роману он прямо говорит, что «Герой нашего времени — это портрет, составленный из пороков всего нашего поколения, в полном их развитии» .
Но каким же было то время, героем которого Лермонтов считал Печорина? Прежде всего, 30-е годы XIX века — это годы николаевской реакции. В обществе была еще свежа память о декабристском восстании, участники которого были или казнены или отправлены в далекие ссылки. Стараясь не допустить повторения событий 1825 года, Николай 1 сделал все для того, чтобы еще в зародыше подавить любые проявления свободомыслия. Как следствие такой политики, в стране появилось целое поколение молодых, талантливых людей, не сумевших найти себе применение в условиях общественного застоя. Белинский называл таких людей «умными ненужностями» , «нравственными калеками» .

К числу таких людей принадлежит и герой Лермонтова Печорин. Н. Г. Чернышевский по этому поводу писал: «Лермонтов.. . понимает и представляет своего Печорина, как пример того, какими становятся лучшие, сильнейшие, благороднейшие люди под влиянием общественной обстановки их круга» . И это абсолютно верно, поскольку именно эта полнейшая невозможность реализовать свои таланты, проявить свои направить свою энергию на нужные и добрые дела сделала Печорина таким, каким он появляется на страницах романа.
Характер Печорина сложен и противоречив, как та эпоха, в которой ему довелось жить. Сам герой романа говорит о себе так: «Во мне два человека: один живет в полном смысле этого слова, другой мыслит и судит его... » Каковы же причины такой раздвоенности? Печорин признается: «Моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой и светом; лучшие мои чувства я хоронил в глубине сердца: они там и умерли. Я говорил правду — мне не верили: я начал обманывать; узнав хорошо свет и пружины общества, я стал искусен в науке жизни... » Он научился быть скрытным, стал злопамятным, желчным, честолюбивым, сделался по его же собственным словам, нравственным калекой, эгоистом. В отношениях с людьми Печорин проявляется более чем «пустой ненужностью» . Это и о нем Лермонтов сказал в стихотворении «Дума» :

И ненавидим мы, и любим мы случайно,
Ни чем не жертвуя пи злобе, ни любви,
И царствует в душе какой-то холод тайный,
Когда огонь кипит в крови.

Однако еще пушкинского Онегина Белинский назвал страдающим эгоистом и эгоистом поневоле. То же самое можно с полным правом сказать и о Печорине.
Таким образом, Печорин — это жертва своего тяжелого времени.

Печорин называет себя и свое поколение «жалкими потомками, скитающимися по земле без убеждений и гордости, без наслаждения и страха.. . не более к великим жертвам ни для блага человечества, ни даже для собственного нашего счастья... »
В этих словах Лермонтов ясно указывает на главную причину, сделавшую Печорина и других мыслящих людей его времени несчастливыми. Он видел ее в «ничтожных спорах за клочок земли или за какие-нибудь вымышленные права» , в спорах, разделявших людей на господ и рабов, на угнетателей и угнетенных.