Сложить мини-текст на тему захищати україну - наш обов'язок.если что это связано с войной.

Чому ми повинні захощати нашу вітчизну? чому ми не повинні тікати від цієї війни та не залишатися байдужими до неї?   україна - це наша хата, наш рідний дім, в якому ми народилися. в якому нас вирощувала наша матуся и в якому ми чули такі дивні, гарні пісні, казки, притчі на легенді. в україні всі люди для нас рідні, рівні, бо всі ми брати та сестри по крові. ця війна - обов'язок кожного із нас, бо ми повинні захищати нашу батькивщину, яка нас вирощувала, яка нас годувала та яка давала нам все тільки найкраще. яка дала нам гарну родину та, може не завжди, але гарних друзів.  україна - це наша земля. це наша спадщина. це спадщина наших предків. і ми повинні оберігати те, що дісталося нам з таким трудом. ми повинні захищати те, що століття назад захищали наші діди та прадіди. 

Поема Миколи Вороного "Євшан-зілля" розповідає про ту частину історії України, що стосується княжої доби. Описана в ній доля юнака-половця, який потрапив у полон і забув свою Батьківщину. Така біда, як полон, неволя, необхідність жити в чужому краї, не обходила українців. У воєнних походах потрапляли вони у полон до ворога. Під час набігів на Київську Русь поневолювали наш народ кримські татари, турки, інші вороги, плюндрували землю, забирали в рабство жінок, дітей. Вирісши на чужині, діти нерідко забували про свою Батьківщину. А дехто з юнаків навіть ставав воїном у чужинському війську.

Хоч ідеться в поемі про події далекого часу, вона перегукується також із сучасністю. Не тільки в період існування Київської Русі українці змушені були розлучатися зі своєю Батьківщиною.

Наша земля часто переживала важкі часи, коли багатьом людям доводилося шукати кращої долі по чужих далеких краях. Народне прислів'я недаремно каже: "Нашого цвіту по всьому світу". Чимало українців мешкає тепер у Росії, Сполучених Штатах Америки, Канаді, країнах Європи...

Мотря кайдашева ( довбишка)     мотря стояла під хатою проти білої стіни. висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. загоріле рум'яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. в лиці, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю. сонце било на мотрю косим промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне намисто на шиї.  невістка вешталась, наче муха в окропі, скрізь встигала…   діло ніби горіло в мотриних руках.    "не буде моя невістка покірна та слухняна, - думала кайдашиха, стоячи коло печі, - не одпочину я на старість од роботи". і кайдашиха важко зітхнула. мотря не дуже вважала на кайдашиху й кайдаша, але для неї все здавалось, що в хаті чогось тісно, неначе її душать стіни, душить стеля, душить піч.   мотря мовчала. а для неї, молодої, так хотілось зав'язать на празник голову розкішною червоною хусткою. вона тільки легко зітхнула.          "не моя воля волить у цій хаті", - подумала вона. і для неї схотілось волі та своєї хати.  мотря ненавиділа той облесливий голос, але стала ласкавіша до свекрухи. поки вона слабувала після родива, кайдашиха стала для неї в великій пригоді. але не так сталося, як дитина почала підростать. кайдашиха тішилась онуком, колихала його, гойдала, а мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.    пошила мотря сорочку, випрала й наділа. товсте полотно синіло, неначе буз. вона глянула в дзеркало, і для неї здалося, що в такій сорочці в неї лице почорніло й брови стали не такі гарні.          "була я в батька, було моє личко біленьке й брови чорненькі, а в свекра личко моє змарніло й брови полиняли, - подумала мотря, роздивляючись на себе в дзеркалі. - із'їсть свекруха, люта змія, мій вік молоденький".   мотря не любила мелашки i все чогось підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег.  мотря не пропускала мелашки через сіни і зачіпала її ущипливими словами. мотря повисла на стіні. половина мотрі теліпалась на стіні, а друга половина вчепилась у бантину, як кішка, однією рукою та ліктем другої руки. мотря держала в руці курку й не хотіла її пускати, а в пазусі у неї були яйця, дуже делікатний крам. мотря боялась наробить в пазусі яєчні, держалась за бантину й ніяк не могла видертись назад на горище. нижча половина тягла її вниз.  …  мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутині.    всі три молодиці насилу дихали. вони разом верещали, гвалтували, лаялись. клекіт у хаті був такий, що не можна було нічого розібрати.    не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала мотря з карпом з-за своєї хати до тину. не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока кайдашиха, а за нею вибігла а хати мелашка з лавріном, а за ними повибігали всі діти. мортя стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. вона була в одній сорочці і в вузькій запасці. хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти. вузька запаска влипла кругом її стану. в великій, як макітра, хустці на голові мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. бо твоя жінка таки гадюка, вибачайте в цім слові, батюшко. твою жінку тільки посадить в клітку та показувати за гроші, як звірюку, на ярмарках. вона кривдила, батюшко, й нашу матір, вибила їй око, й моїх дітей так і лупить ломакою по чому влучить, - жалівся лаврін.