Твір на тему "така красива наша україна"

Батьківщина – це найдорожче, що є у людини. Не даремно вона співзвучна слову «батьки». Для кожного вона починається по-різному: подвір’ям дитинства, спогадами лагідних материнських рук,сходом сонця, сяянням зірок…

У кожної людини своя Батьківщина, і кожен має право любити та пишатися нею. Моя Батьківщина – це Україна. Я вважаю її найкращою країною у світі. Бо я тут народилась, тут мої батьки і друзі. Я люблю її за широкі лани, густі діброви, що завтра під мої вікном знову розквітне біла акація.

Взимку моя Україна вкривається білим пухнастим снігом. Річки замерзають. Зима — єдина пора року, коли я з друзями можу пограти у сніжки. Холодно. Червоніють щоки, а з неба на мої долоні падають сніжинки…

Я люблю українську весну, буйну, неповторну. Це — квітучі сади з хрущами та бджолами, це перелітні птахи, які повертаються з теплих країн, це – їжаки, ховрашки, які просинаються після зимової сплячки, це – перші проліски у лісах, це - травневі духмяні конвалії, це – веселі струмки, які біжать і піняться, змивають залишки брудного снігу та впадають у повноводний Дністер.

Я люблю свій край за тепле літо із зухвалими горобцями, які нахабно гуркотять на підвіконні, з тополиним пухом, якому радієш тільки перший день, пухом, який вкриває землю, потрапляє в очі та ніс, заважає вільно дихати.Люблю українську осінь з її вкритими у золото і багрянець деревами, ранковими туманами, потемнілими повноводними ставками. Мені подобається збирати осінні гриби, коли ми усією родиною виїжджаємо у ліс. Люблю палити вогонь і смажити шашлики. На сільських ланах закінчують працювати осінні комбайни, поспішаючи вчасно підготуватися до неминучих холодів. У моїй Україні найродючіша в світі земля і саме вона приносить людям свої дарунки.

ч[ч']согласный, мягкий, глухой непарный, мягкий непарный, шипящийи[и]гласный, безударныйт[т]согласный, глухой парныйа[а́]гласный, ударныйн[н']согласный, мягкий, звонкий непарный, сонорныйи[и]гласный, безударныйе[й']согласный, звонкий непарный, сонорный, мягкий непарный[э]гласный, безударный

геро́й→[г'ирой']

В слове «геро́й»: слогов—2 (ге-рой), букв—5, звуков—5:

г→[г']:согласный, парный звонкий, парный мягкийе→[и]:гласныйр→[р]:согласный, непарный звонкий, сонорный, парный твёрдыйо→[о]:гласныйй→[й']:согласный, непарный звонкий, сонорный, непарный мягкий

У творі українського письменника «Звук павутинки» небагато персонажів, але проти це, автору вдається розкрити загадковий та чарівний, широкий та неосяжний оточуючий нас світ природи, безсмертя, добро, вічність та красу нашої землі. Саме таким цей світ уявляє головний герой повісті – хлопчик за ім’ям Льонька.Льонька – це звичайний сільський хлопець, майбутній третьокласник, який постійно фантазує і щось вигадує. Але сказати, що він все вигадує – це неправильно, бо Льонька не вигадує, він просто бачить оточуючий світ сповненим різноманітними дивами. Хлопчик не вигадує ці дива, бо він в них постійно живе, для нього вони цілком реальні. Як на мене, то Льонька є дуже талановитим хлопчиком, бо має щире серце, кмітливий розум і неабияку уяву.Поряд з Льонькою завжди знаходяться його друзі – Адам та Ніна. І якщо Ніна – це вигадана самим хлопцем дівчина, то Адам – справжня людина. Адам, незважаючи на свій похилий вік, знайшов спільний язик з десятирічним хлопчиком. Адам – це вчений, який приїхав до села, як він сказав, помирати. Вчений був хворий на малокрів’я, і йому залишалося на цьому світі не дуже багато днів. Поява Адама в селі та трагічна історія його життя справила дуже велике враження на хлопця. Ближче познайомившись із вченим, Льонька дивується тому, що існують дорослі люди, які спроможні зрозуміти його фантазії та його вигадки. Одним з таких людей був Адам, який у своєму серці на все життя зберіг частинку дитинства, що до вченому зрозуміти звичайного хлопчика. Вчений бачить, що листочки на воді – то не листочки, а справжня флотилія, а Льонька – це не маленький школяр, а відважний капітан. Я думаю, що коли Льонька теж стане дорослим, він обов’язково зрозуміє, що дитинство на все життя можна зберегти у своєму серці, у своїй душі. Таким він і залишиться на протязі усього свого життя.Адам помирає від важкої хвороби, але до останнього свого дня він приймає участь у забавках хлопця, а вже коли у вченого не вистачає сил підійматися з ліжка, він розважає Льоньку цікавими історіями або слухає оповідання хлопчика. Цей дивовижний вчений не може залишити байдужим ні одного читача, бо в його образі письменник втілив все те найкраще, що притаманне справжній людині, людині, яка розуміє добро та вічність краси нашого рідного краю. Особисто у мене Адам викликає повагу, співчуття та щиру симпатію.А ось Ніна – це вигадана подруга хлопчика, яка припливає до Льоньки на кораблику і постійно бере участь у його забавках. Інколи Ніна здається хлопцеві настільки реальною, що він і сам сумнівається в тому, вигадана ця дівчинка, чи існує насправді. Діти разом гуляють, лазять у глиняну печеру та слухають павукове радіо, притуляючись до павутинки та прислухаючись до звуків природи.Павукове радіо – це дуже важливий у повісті елемент, бо навіть у назву твору винесений звук, який чують діти. На мій погляд, звук павутинки втілює в собі надзвичайну можливість людини помічати найтонше, найдрібніше в оточуючому нас світі, можливість, яка сповнює людську душу тим прекрасним і чарівним, що потрібно кожному з нас.Незвичайний світ Адама, Льоньки та Ніни – неповторний і в т ой же час мінливий. Ці люди мають добре серце, яке не охололо від буденщини і зла, а сяє полум’ям і на все реагує безпосередньо та щиро. І саме такі люди, саме звук павутинки вчить читачів, що існує у світі добро, вічність та краса на землі, і її лише треба навчитися бачити.