Прочитавши оповідання скарб зрозумів. Твір.

Здавна люди замислювалися над тим, що таке щастя. Дехто мріє про пригоди й подорожі, хтось хоче мати вірних друзів, мрія деяких — бути відомим спортсменом, співаком або стилістом, деякі мріють про красиве вбрання, сучасну техніку, модні розваги. Історія Павлуся з оповідання О. Стороженка "Скарб" показує, що неробство й сите життя — це ще не щастя. Не може бути щасливою та людина, котра не зігріває своїм теплом інших, безцільно й безглуздо проживає свій вік. Хоч і таланило в усьому Павлусеві, але його щастя я б, наприклад, не захотів...

У батьків Павлуся всього обуло доволі, свого сина вони шанували й пестили, виконували все, що той забажає, не давали й порошинці впасти. Ось Павлусь уже парубок: гладкий, опецькуватий, з білими й ніжними руками, які ніколи не знали роботи. Якось уночі Павлусь захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве ви Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало її, а невдовзі помер і батько. А Павлусеві все одно добре: за ним стали доглядати наймит і наймичка. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти. Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили за Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не "хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине. Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий хорт. Вирішили жартома вкинути його Павлові у вікно. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як дукати! Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павлусь сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і казав. І після цього щастя не залишало Павлуся: знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки.

Дивним видається уявлення про щастя селян з казки Олекси Стороженка з глибокою назвою "Скарб": односельці вважали Павлуся щасливим і заздрили йому. А чи багато хто із них хотів би бути на його місці? Не впевнений. Чи можна вважати щасливим того, чиє життя залежить від випадку, а сама людина при цьому нічим не цікавиться, не докладає фізичних та душевних зусиль для свого щастя, пливе течією, як осінній листок? В уяві постає такий собі дурник із народної казки, що лежить на печі й наказує щуці виконувати свої безглузді забаганки. Жага до легкого щастя вбиває в нас бажання самовдосконалюватися, розвиватися, робить тупими споживачами. Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? По-моєму, той тільки й щасливий, хто іншим не заздрить, хто робить добрі справи та наполегливо працює над здійсненням своїх мрій.

Объяснение:

Объяснение:

Может ты само задание покажешь

найвидатніший український поет, слава української літератури тарас григорович шевченко – справжній син своєї батьківщини. він надзвичайно любив свою рідну україну, усе життя мріяв про її свободу та незалежність, усіма силами прагнув внести свій вклад у справу боротьби за її свободу. де б не був поет, куди б не закидала його доля, він завжди пам’ятав рідні місця і завжди прагнув скоріше повернутися до рідної землі, зустрітися зі своїми земляками і однодумцями. роздуми т. г. шевченка над долею українського народу, його любов до вітчизни, печаль і туга за нею під час перебування поета на чужині висловлені у багатьох творах т. г. шевченка.

під час навчання майбутнього великого кобзаря у петербурзі, а потім в казематі та у засланні в уяві поета постійно виникали картини рідної землі, рідних вишневих садочків, він пам’ятав пісні українських дівчат. одним із творів, в якому він втілив ці картини, є невеличкий, але досить виразний вірш «садок вишневий коло хати», який вражає глибиною любові поета до природи свого краю та до свого народу. не маючи сподівань повернутися на батьківщину, т. г. шевченко змальовує чудову картину рідного краю:

«хрущі над вишнями гудуть.

плугатарі з плугами йдуть,

співають ідучи дівчата,

а матері вечерять ждуть».

на засланні т. г. шевченко усі свої помисли звертає до долі поневоленого народу своєї батьківщини. творчість поета у той період сповнена роздумами про те, як він є своїми поезіями рідному краю, як вони сприймаються українцями. наприклад, у поезії «хіба самому написать…» він підіймає такі проблеми:

«за що я вкраїну люблю?

чи варта вона огня святого? »

т. г. шевченко усе своє життя відчуває нерозривний зв’язок з україною, проявляючи до рідного краю синівську любов. багато років перебуваючи в далеких степах, поет прагне, щоб вітер приніс хоч «крихітку землі із-за дніпра». він мріє ще повернутися на батьківщину, подивитися на чарівну природу рідного краю

Любов до рідної землі народжується з першим подихом, людини. і якою сильною буде ця любов, залежить від того, як живе людина. якщо вона боротиметься — то і любов буде рости, міцніти, а якщо волочитиметься по світу — то і любов ця всохне, зачахне. і тоді замість серця буде пустка.
але згадаймо тих, хто платив велику ціну для того, щоб пустки не було. це стосується широко відомого нині українського письменника івана багряного та його героїв, що живуть на сторінках роману "тигролови".
головним героєм роману є григорій многогрішний — нащадок славного предка дем'яна многогрішного, який у xvii столітті був висланий разом із сім'єю до сибіру. григорій у xx столітті іде тією ж стежкою на каторгу. ми ше не бачимо цього в'язня, але відчуваємо, що це неординарна людина. чим же він міг так залякати, шо його присутність у поїзді, який везе каторжників, перевіряють на кожній зупинці, сам начальник конвою пильнує многогрішного?
але не вдалося утримати конвою шаленої молодості. григорій, вирізавши ножем у підлозі кілька дощок, вистрибнув з вагона. це був стрибок у безвість, але саме після цього вчинку многогрішний перетворився на легенду для тих людей, які вимушені були їхати далі.
чекісти одразу розіслали телеграми по всій транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах. вони шукали особливого злочинця, якого було засуджено на 25 років.

про особливість цього хлопця можна було здогадатися ще на самому початку, коли через заґратовані вікна на начальника дивились дві цятки блискучих очей. ці ж самі блискучі, але разом з тим і божевільні очі ми побачимо через деякий час, коли зустрінемо григорія у тайзі. він, украй виснажений, обірваний, з давно не голеним обличчям, бореться зі смертю, бореться за життя. так, йому треба перебороти голод, холод, страх, інакше — для чого ж він тікав. хіба для того, щоб померти у тайзі?
коли григорій поголився знайденим і самим же ві мисливським ножем, ми побачили "суворе, металеве великі очі горіли немов у божевільного".
усе це наслідок немислимих для людини фізичних та моральних страждань, яких він зазнав у катівнях нквс. але за що мучився цей юнак? може, за те, що походить з трипілля, з того краю, у якому саме перебування виховує у людині відчуття причетності, глибинного зв'язку з праісторією свого народу. а може, через те його катовано, що він є правнуком дем'яна многогрішного, а у радянські часи вважалося майже злочинним мати шляхетне походження. чи через те, що брав участь у знаменитому холодноярівському повстанні, мета якого — "воля україни або смерть". остання причина говорить про григорія як про людину, наділену дійовим патріотизмом.
отож, виявляється, що ще юнаком він пройшов горнило національно-визвольної боротьби. а потім підпілля, роки навчання в києві, опанування професії інженера-авіатора, арешт, катівні нквс. скільки випало на долю хлопця? безперечно він вийшов з усіх цих негараздів як герой, з гордо піднятою головою, як лицар української національної ідеї.
через те, що він зараз опинився у родині сірків і відходить від нелюдських знущань, здоровіє фізично і духовно, ми не можемо казати, що григорій зрікся своєї ідеї. його участь у боротьбі за долю свого рідного народу ще попереду. він обов'язково повернеться в україну будь-якою ціною, бо йому боляче чути журливу українську пісню з концтабору, бачити сльози дочок розкуркулених батьків, українських дівчат, які торгують собою в хабаровському ресторані, аби врятувати собі життя. григорій не може спокійно дивитися, як одна з них, не витримавши ганьби, схилилась і заплакала. "григорій рипнув зубами. зціпив їх до болю. вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. йому хотілось враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! — поламати стільці, побити на цурки люстру, порозкидати фаготи й габої, поперекидати порозганяти все " многогрішний сприймає біль дівчини як свій власний, цим самим підкреслюючи, що залишається органічною частиною свого народу.
таке співчутливе ставлення до співвітчизників є результатом надзвичайно високої моральності, духовної шляхетності. хлопець здатен ризикувати своїм власним життям, аби іншим. варто пригадати той факт, що він, не знаючи тайги, вночі іде шукати воду, бо всім хочеться пити, особливо жінкам і дитині хто його примушував це робити? але відчуття чужого болю переважає власний страх, невпевненість у собі.
григорій наділений винятковою делікатністю і скромністю у стосунках із наталкою, яку врятував від ведмедя, ризикуючи знову ж таки власним життям.
разом із своїми позитивними рисами характеру многогрішний наділений також і здатністю до помсти. але це помста не за власні інтереси, це помста за скривджену батьківщину. пригадаймо погоню григорія за своїм кривдником мед вином, рішучість, з якою він розстріляв ворога свого народу.