Де знаходився поет А. Малишко під час другої світової війни і ким був​

Внешний вид (портрет) Остапа изменяется в зависимости от условий и возраста. В начале это стройный и крепкий парень, с черными глазами, орлиным носом и темным молодым усом на загорелом лице. Когда Остап был ранен, «его молодое лицо словно привяло, на уста упал загар». В конце произведения видим героя седым дедом. У него косматые брови и «мутные глаза», что смотрят в пространство, а улыбка «раздвигает сморчки». «...Его, стройного и крепкого, с красивыми глазами, орлиным носом и темным молодым усом на запаленном лице». «Пусть оно воспылает без огня и дыма...Бегство... Пойду за Дунай, может, еще там люди не пособачились...» «И разве он сам за весь свой двадцатилетний возраст не был лишь господским скотом? Разве его отец, маты, Соломия, даже дедушка его, что ходил в Сечь, а потом резал господ в Умани,- разве же они не стали таким скотом? Когда бы они не были господским товаром, то не мог бы господин развести его с Соломией и силой отдать ее за своего хурмана, не мог бы седого дедушки подвергать пытке на конюшне нарощами... не хвалился бы освежевать Остапа за смелое слово».    Соломия - красивая и сильная женщина. Она имеет высокую и крепкую, «как на доброго мужика», фигура, красивое, «свежее, полное лицо, с карими глазами, которое так выразительно белело при клетчатом чепце и прядях черного волос». «Соломия была определенная, что не разрешит перевезти Остапа за Дунай. Как это произойдет, что она сделает, она не знала, но уверенность в том возрастала в ней с каждым днем. Она готовая пойти на видимую смерть, когда это надо».

1. Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був він

Ні голодний, ні холодний.

Бачиш ти — оця діброва,

Поле, небо,синє море —

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний.

2. Він зостався, щоб піснями

Звеселять рідну країну,

Там він має розважати

Не одну сумну родину.

5. Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

6. Так довіку у темниці

Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив

Головою наложити.

Бертольдо.

1. Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість

Та на гордощі багатий.

2. Чим я маю привернути

Серце милої, — не знаю!

Може б, краще їй припали

До сподоби серенади?.."

3. Раптом зброя заблищала,

І гукнуло військо хором:

"Ми готові йти до бою!

Краще смерть, ніж вічний сором!"

І метнулися у напад

Так запекло, так завзято,

Що не встигла й ніч настати,

Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полоні

Бусурменський.

4. "Що се, що? — кричить Бертольдо.

Гей, ловіть співця, в'яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш біжіте!"

"Ви скажіть сьому зухвальцю,

Що тепер настав день суду,

Що терпів його я довго,

Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів

Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і загине!"

5. Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде...