Треба довести що Кайдашева сім'я належить до найкращих оздоб українського мистецтва​

ответ:3213213

23131323132

Объяснение:

Осень — самое прекрасное время года и, к сожалению, самое быстротечное Именно осенью начинаешь замечать, как стремительно идет время: еще вчера деревья были зелеными и сквозь их листву просвечивало солнце, а сегодня листья пожелтели и осыпались на землю, как из детской хлопушки — конфетти. Что самое обидное — через несколько дней и от этой красоты природа ничего не оставит, запустив ей на смену изморось и слякоть. Так что первая заповедь фотографа звучит так не откладывай съемку на завтра.
Интересную натуру в сентябре можно найти везде; осень заглядывает в парк и дворы, не обходя стороной даже самые маленькие закоулки. Если у вас нет идей по поводу маршрута, вспомните о таких известных «туристических» местах, как Будунда и Маньчжурка, Пионерский лагерь, многочисленные озёра и старицы и наконец просто выйдите в огород. У вас будет возможность не только поснимать прекрасные осенние пейзажи и приобщиться к природе, но и хорошенько отдохнуть от повседневной суеты и трудовых будней.
Конечно, в совсем отдаленных от цивилизации местах природа еще краше, вечерние туманы и утренняя роса в лучах восходящего солнца, но такой поход требует более серьезной подготовки, и вряд ли имеет смысл его затевать, если в распоряжении всего один уикенд.
Соломоновым решением для тех, у кого мало времени, станет маршрут по парку и лесопарку Пионерского лагеря. Лучшее время для съемки золотых осенних пейзажей — с конца сентября и до середины октября. Кстати, не забудьте фотоаппарат, отправляясь за грибами. Конечно, фотосъемка в таком случае отойдет на второй план, но несколько удачных кадров я вам гарантирую.
К счастью, осенняя листва хорошо смотрится в любую погоду. Когда светло и солнечно, листья контрастируют с синим небом, и от игры света и тени кажется, что они слегка колышутся. Рано утром и поздно вечером заходящее солнце красиво подсвечивает стволы и листья деревьев, стоящих на краю леса. А в глубине чащи снимать можно только в полдень, когда солнце в зените. Тесно стоящие деревья можно фотографировать и против света, на закате или рассвете.
Необязательно дожидаться чистого и ясного неба — особая красота есть и в тумане, И в мелком моросящем дожде. Они придают кадру объем, особенно если солнце на минуту выглянуло из-за тучки. А в пасмурные дождливые дни цвета становятся насыщеннее, хотя контуры предметов размываются, а грани стираются.
Все вместе привносит е пейзаж загадочное настроение и превращает наш парк в сказочный лес населенный чудесными существами. В ветреные дни о съемке листьев крупным планом (ложно забыть, а вот гнущиеся деревья с облетающей листвой могут получиться очень даже хорошо, особенно при длительной выдержке, возможно, комбинированной со вспышкой.
В настоящем лесу заросли, как правило, перемежаются полянами и просеками, поросшими кустарником или невысокими деревцами Осенью они окрашиваются в приятный золотой цвет, а освещение там намного лучше, чем в самом лесу. В еловых лесах осенью не так интересно, потому что хвоя не меняет своего оттенка, а света уже гораздо меньше. Если вести себя достаточно тихо, можно встретиться и с лесным жителем — бурундуком, различными птицами, а если повезёт и лисицей. И конечно же, не стоит забывать про дары леса. Костяника или ярко-красный подосиновик могут послужить отличным поводом дня сюжета. Итак, теперь вам осталось только дождаться осени и не пропустить самые сладкие ее деньки. Другие дела обождут, ибо в противном случае обождать придется вам — до следующего года.

Віктор Близнець (1933 — 1981)         Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933р. У 1957p. закінчив факультет журналістики Київського університету. Публікуватися почав 1959p., а пе
ня, щось на зразок співучасті, власної вини.       Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність.       Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974).       Звичайна київська п'ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає — Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості.       Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його зводять у мріях Женя й Синько. Основний архітектурний принцип — суміщення Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де в них «через кожну хату» — родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979).       Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання.       В. Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання.       Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). А може, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981р. ситуація, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя...                 С. Іванюк Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.