Рух татаро монгольської орди ів

Я була малою горда, —Щоб не плакать, я сміялась.Леся Українка

Кожен поет чи письменник вкладає у свій твір часточку власної душі, висловлює власні почуття і переживання, своє бачення світу. Відома українська поетеса Леся Українка вже з дитячих років дуже тонко відчувала добро і зло, правду і кривду. Хоча її власне дитинство можна було б назвати порою безхмарного щастя, якби не важка хвороба. Вона виростала в родині, де дітей оточили любов'ю і повагою з ранніх літ. їх любили, ставилися до них турботливо, розуміли їх потреби.

У Лесі було двоє братів — Михайло і Микола та три сестри — Ольга, Оксана, Ізидора. Всі діти жили дружно. Батько — юрист П. А. Косач та мати — письменниця Олена Пчілка самі навчали синів і дочок, бо вважали, що тодішня система освіти завдавала дітям більше шкоди, ніж давала користі. В сім'ї любили читати, перекладали літературні твори з інших мов, записували народні пісні та звичаї.

Тому перші ігри Лесі та її братів і сестер також були схожими на літературні твори. Вони часто гралися в Жанну Д'Арк — відважну дівчину, яка стала на чолі французького війська і визволила свою країну від ворога, у Робінзона, який після морської катастрофи влаштував життя на безлюдному острові. Найчастіше ці ігри відбувалися у старому Луцькому замку, адже родина тоді жила на Волині.

Та це зовсім не означає, що дівчинка була відірвана від реального життя. Батьки не боронили своїм дітям спілкуватися з їх однолітками із простих родин. Лесю вражала бідність селян, сільських дітей, з якими дружила. Вони найчастіше були неписьменні. Маленька дівчинка допомагала, як могла: вчила їх грамоти.

З самого дитинства Леся виявляла наполегливість і мужність. Вона могла крадькома піти до нічного лісу, щоб відчути його чари. їй забажалося проникнути в таємниці Луцького замку, тому почала збирати перекази про нього.

Леся була дуже терплячою. Ніколи не зізнавалася, коли їй щось боліло. Ці свої дитячі почуття поетеса висловила у вірші «Як дитиною, бувало...». Вірш зовсім невеличкий, всього кілька рядків, але в нашій уяві постає образ мужньої маленької дівчинки, яка не хнюпиться, не плаче, а навіть сміється, коли їй боляче.

Власний біль Леся вміла тамувати. Зате чужий біль викликав у неї жаль і співчуття. Навіть тоді, коли чиїсь біди малювала уява чи навіювали літературні твори. Не на гордих переможців дивилася вона на малюнках до середньовічних балад» а на тих, хто прибитий до землі списом, готовий був умерти, але не здаватися.

Одна за одною постають такі картини, коли читаємо поезію «Мрії». Ось бранка сміливо відповідає поневолювачу: «Ти мене убити можеш, але жити не примусиш». Бранець-лицар, знемагаючи від рани, гукає:Хто живий у сьому замку?

Хто тут має серце в грудях?Другом будь, зійди на вежу,Подивись на бойовисько.Подивись на бойовисько,Хто кого перемагає?Ці мрії оживають і в уяві Лесі. І їй вже здається, що це вона сама знаходиться у полоні, закута в кайдани невидимою рукою. Але ж у неї в руках ще є зброя, вона може воювати. Лише поворушити рукою не дають кайдани. Лесі хочеться гукати так само, як відважному лицареві з її дитячих мрій:

Хто живий? Зійди на вежу,Подивися наоколо!Вона готова, наче той лицар, пролити кров за чесний стяг. Сміливі та відважні слова знаходила для своїх віршів Леся Українка.З самого дитинства поетесу називали ніжно і ласкаво — Лесею. Повне її ім'я Лариса Петрівна Косач. Мовознавці стверджують, що ім'я Лариса походить з давньогрецької мови. Одні вважають його походження від слова, що означає «приємна», інші — від слова «чайка».

У житті Леся Українка була, справді, лагідною і доброю, уважною до людей. Але в поезіях відкривалася інша Леся — смілива і відважна, як чайка, що не боїться розсікати слабкими крильми грозові хмари.

История создания эпической поэмы “Песнь о Гайавате”. Генри Уодсворт Лонгфелло глубоко изучал исторические труды о жизни и культуры индейцев. Этот интерес он сохранял в течение всей жизни. Писатель встречался с представителями различных индейских племен.

1849 г. Он познакомился с вождем племени Оджибуэев. Легенды, которые услышал Г. Лонгфелло от индейского вождя, были впоследствии использованы в “Песни о Гайавате”. Писатель думал, что обращение к истокам обогатит американскую литературу, и будет формированию настоящих

чувств национальной гордости и единства у американских читателей.

Кроме индейских источников, писатель опирался на литературные традиции Европы. Он увлекался сборниками исландского (“Эдда”) и финского (“Калевала”) фольклора, использовал также античную мифологию (в образе Гайавати можно Найти черты Орфея, Геркулеса, Прометея и др.), славянский фольклор (герои “Песни о Гайавате” немного напоминают богатырей из русских былин и сказок), европейские сказание (“Песни о Гайавате” создавалась по образцу “Песни о Роланде”, “Песни о Нибелунгах”, “Песни о Сиде”, где в

центре была воспета биография главного героя).

Итак, национальные источники и творческое усвоение литературных традиций дали возможность Г. Лонгфелло создать оригинальное произведение, которое он назвал “поэмой великой веры в Америку”.

За основу “Песни о Гайавате” Г. Лонгфелло взял исторический факт – создания Лиги памяти ирокезских племен (примерно 1570 г.), в которую вошли различные индейские племена. Сначала Лига была военным союзом, но позже стала формою коллективного правления, ее создание положило край вражде и внутреннему раздору среди племен. Индейцы стали вместе решать свои проблемы, совместно действовать против внешних врагов.

По мнению американских историков, реальный Гайавата тоже принимал активное участие в организации Лиги. Его образ, окутанный дымкой легенд, и другие образы, что стали мифическими для индейцев, художник ввел в поэму. Автор перенес действие произведения в XVII ст., когда на Американском континенте появились европейцы, то есть начала формироваться новое государство.

Писатель сознательно отступил от реальных фактов с целью поэтизации образа Америки и утверждения тех моральных и общественных идеалов, которыми, на его мысль, должны руководствоваться американцы в строительстве демократического государства.

В “Песне о Гайавате” воссозданы древние представления североамериканских индейцев. Для них мир населенный духами, героями, древними божествами. Природа и ее силы имеют магический характер.

Человек зависит от многих сверх природных и божественных сил, однако он находит свое место в тяжелом и многообразном мире побеждать злые силы.

Поэма начинается с рассказа о создании Лиги племен. Это не просто поэтизация исторического факта, а изображение процесса созидания нового мира на принципах мира и взаимопонимания.

В индейской мифологии имя Гитчи-Маниту означает “Великий Дух”, “Владыка жизни”. Индейцы верили в то, что имено он создал мир и правит ним. Гитчи-Маниту – это Творец, Отец всех народов, олицетворение добра и мудрости для североамериканских индейцев.

Он предлагает индейцам жить в мире между собой, стать друзьями и братьями. Эта мысль вполне соответствовала не только стремлением североамериканских индейцев и христианским заповедям, утверждал Г. Лонгфелло в “Песни о Гайавате”. Индейцы как “дети” одного Большого Духа, Владыки Жизни, братья, а брат не при каких обстоятельствах не может поднять руку на брата, потому что это большое зло.

Идея братства распространяется на весь мир: всем людям требуется стать братьями и прекратить войны и вражду.

Особое значение в а этой части приобретает образ “Трубки Мира”. Трубка – традиционный атрибут быта североамериканских индейцев. С трубкой они никогда не расставались, с ней шли на переговоры, ее берегли и передавали в наследство. Поэт подчеркивает мифическое значение Трубки Мира – ее сделал и зажег сам Гитчи-Манито, подавши людям соответствующий знак.

Трубка – это воплощение идеи единения и взаимопонимания для всех народов.

Кто такой Гайавата? В мифах североамериканских индейцев Гайавата – первооткрыватель многих вещей, самый могущий и сильный. Поэма Лонгфелло построена как сказочная биография героя.