Твір переказ "роман без кінця", де знайти повний твір?

Ирій - казкова країна, де леви наглядають за курчатами, де дме теплий вітер і ніколи не буває зими. Це країна морозива і нових книжок, країна з розумними і освіченими людьми. Країна де існує ідеально прекрасне життя і течуть молочні ріки. Таким є Ирій у уявленні Михайла Решта. А який він для тебе? Напевно настав час зрозуміти, що насправді той Ирій - насправжки існуюча країна чи видумана, вимальована у палкій уяві підлітка. По-перше, Ирій - це ти сам, це те що ти робиш і відчуваєш. По-друге, це твоя рідна, але видозмінена країна, де все тобі ніби знайомо, але все ж існує так багато непізнаного і таємничого. По-третє, це твої мрії, те на що ти очікуєш, і мариш із надією у серці. Насправді Ирій - країна, яка є у кожної людини. Це її особиста, індивідуальна країна, де нема меж ії можливостям, яка вміщає у себе увесь всесвіт і водночас у ній нема місця чужим, байдужим людям. Це країна зліплена з твоїх снів і невтілених ідей, це казка, що супроводжує кожного з нас усе життя, це пісня, що лунає вічність. І тільки від тебе залежить, як вона виглядатиме, бо ти її творець і майстер. І якщо мене спитають: "Що для тебе Ирій", я не вагаючись відповім - Ирій - це країна мого майбутнього!...

Объяснение:

поставь 5 звёзд

А там выбирай сам:

Объяснение:

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним.