Значення патріотизму в житті сучасної людини у творах в. симоненка вас мне!

Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в шістдесятих роках минулого століття. Усього 28 років відпустила йому доля, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. Адже у творчості «витязя молодої української поезії», як сказав про нього Олесь Гончар, порушені вічні питання, що хвилюють людство, — це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. Заворожує щирість інтимної лірики поета.

Для поезії Василя Симоненка характерні прояви української класичної традиції. Провідним мотивом творчості поета є любов до своєї України, котру він називає матір’ю. Саме синівською розмовою з матір’ю Україною є вірш «Задивляюсь у твої зіниці…». У ньому митець висловлює свою велику любов: «Україно! Ти для мене диво!», і велику тривогу за її долю: «Ще не всі чорти втекли на небо, Ходить їх до біса по землі». «Я українець. Оце і вся моя автобіографія», — сказав колись Василь Симоненко. І тому він відстоює святе право бути вільним наодинці з Україною тися їй, рідній, щиро зізнатися у своїх найпотаємніших почуттях:

Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!.. Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті.

Гостро відчуває він кровний зв’язок із рідною землею, вболіває за її трагічну долю. Багато пережила вона «революцій, бунтів і повстань», та не втратила своєї краси, завжди вона для сина «мамо горда і вродлива». Така вона — знедолена, але не скорена Батьківщина. І завжди стануть на її захист вірні сини, до яких належить і Василь Симоненко. І він відчуває цю свою роль захисника Вітчизни: «з ними щогодини б’юся… за твоє життя, твої права». Передчуває митець і свою трагічну долю, і готовий він її прийняти, віддати все своє життя до краплі: «Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено». У роки, коли людина повинна була бути лише «гвинтиком» системи, бути пересічною, стандартною, Василь Симоненко стверджував: «Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних». Тим самим митець відстоює ідею неповторності кожної людини, право на власний світогляд, переконання, почуття. Бо відсутність поваги до самодостатності кожної особистості принижує людину, її гордість, вбиває її творчий потенціал. Опонент героя не може вести себе гідно:

Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що поважаю себе. З гідністю звучить відповідь людини, яка вірить у духовну велич свого народу:

Не стала навколішки гордість моя…І тільки тих поважають мільйони

Хто поважає мільйони «Я». Повага до людини, до права на свободу жити на власний розсуд, так, як вона хоче, —- у цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість творчого шляху поета. Дійсно, Василя Симо-ненка треба читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. Василь Симоненко — це народна совість в українському письменстві. Те, що він створив, — нетлінне, слово його — справжнє надбання. За неповні 29 років він зумів осмислити людське життя, зрозуміти його цінність, пізнати його суть, доторкнутися до глибин філософії буття. Бути патріотом — це любити свій народ, і невипадково поет оспівував працю простих трударів, не оминав найдрібнішої деталі щастя й горя людського. Життя тільки тоді матиме сенс, коли людина живе у дії, чогось прагне. Усією творчістю поет закликає нас горіти, палати, а не тліти; жити, а не існувати. «Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя», — ці слова Василя Симоненка були його життєвим і творчим кредо. У своєму щоденнику він написав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя».

Як патріотичне волевиявлення українського хлібороба, звучить вірш «Є тисячі доріг…» — розгорнута метафора, справжній поетичний шедевр, сповнений сокровенними думками й почуттями. Написаний за два місяці до смерті, вірш звучить як підсумок творчого шляху готової на будь-які випробування людини. У ньому на високому мистецькому рівні розкрито те, що пропущене крізь, душу зрілого митця.

Микола Гоголь народився та виріс в Україні. Дитинство його минуло у мальовничих місцях, овіяних козацьким минулим, давньої історією, народними легендами. Змалку Микола бачив колоритних людей з народу навколо себе: козаків, чумаків, торговців на базарі, хитрих циган-«лошадників», заможних та бідних селян, гострих на язик дівчат та веселих завзятих парубків. Також він слухав народні перекази, в тому числі і страшні: про відьом, про русалок-водяниць, про квітку папороті, що цвіте на Івана Купала тощо.

Пізніше у російськомовному збірнику оповідань «Вечори на хуторі близ Диканьки» Гоголь відтворив все це. Він створив образ степової України – щедрої землі життєрадісних людей, землі, що овіяна казковими легендами, подекуди смішними, як у «Сорочинському ярмарку», подекуди таємничими або моторошними, як у «Вечорі проти Івана Купала». Свої твори про життя простих українців Гоголь збагатив українськими висловами та виразами. Без цього був би втрачений неповторний український колорит. Яскравий гумор Гоголя також народний, гострий та влучний.

Також Гоголь жив у Полтаві та вчився у Ніжинській гімназії вищих наук. Ці міста зберігали історію українського козацтва, яку у художній формі Гоголь потім відобразив у романі «Тарас Бульба». Дуже ретельно в цій книзі описав Гоголь козацький побут та звичаї як удома, так і на війні. А миргородському циклі повістей Гоголь детально зобразив побут та типову поведінку вже іншої верстви українського населення – сонних поміщиків-обивателів, чиновників-«буквоїдів», студентів-гуляк. («Старосвітські поміщики», «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»).

На творчість Миколи Гоголя дуже вплинула Україна, її фольклор, колорит, суспільні типи. Але, водночас, пишучи російською мовою про Україну, Гоголь сам вперше викликав інтерес до української культури в Росії та інших країнах, адже його твори перекладалися іноземними мовами. Він зчинив великий вплив на розвиток української літератури, на основі творів Гоголя було створено кілька класичних опер, наприклад, «Ніч перед Різдвом» композитора М. Римського-Корсакова.

«Любіть Україну!» — це палке слово поета, мовлене в радісну годину визволення української землі.

В. Сосюра створив ліричний образ «вишневої України», який оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні вправного живописця. Сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет, зокрема, до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Поет змальовує Україну, як «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами, сяють вогні електростанцій.

Ми всотуємо українську пісню, думу, красу українських національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці в неозорих степах, сердечно любимо Україну «у сні й наяву, любимо і красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну».

Український народ «своїми ділами» завоював пошану й повагу інших народів, і ми повік не забудемо звитяг славного лицарства запорізького, тих безсмертних оборонців нашого краю, нашого козацького роду.

Поет у творі звертається до всіх узагалі і до кожного зокрема.

Анафора «Любіть Україну» робить вірш струнким і композиційно завершеним.

Поетове слово звучить щиро й безпосередньо. З порадою бути вірним у своїй палкій любові рідній Україні звертається поет до юнака:

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

І сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

Коли ти не любиш Вкраїну!

Палким закликом-заповітом завершується високопатріотична поезія В. Сосюри:

Всім серцем любіть Україну свою,—

І вічні ми будемо з нею.