Як полонені німці ставилися до зведеня будинків?Гер переможени

Цитата з твору:

"Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа."

1)появление черта 
2)рассказ о кузнеце Вакуле 
3)разговор надменной Оксаны и Влюбленного вакулы 
4)Чуб, отец Оксаны, идет в гости к Солохе 
5)Оксана обещает выйти замуж вакуле, если он принесет ей черевички, которые носит сама царица 
6)Солоха прячет незадачливых ухажеров (черта, голову, дьяка, Чуба) в мешки из-под угля 
7)Вакула садится на черта и летит на нем в петербург 
8)жители села узнают, кто сидел в мешках 
9)Вакула, добравшись до столицы, идет к царице на прием вместе с запорожцами и получает черевички государыни 
10)Оксана печалится об отсутствии Вакулы и чувствует, что она влюблена 
11)жизнь Вакулы и Оксаны

Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком.

Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Вочевидь, головний персонаж твору — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником.

Готовий рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.

Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні. Він був надрукований лише 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.