Обьясните знаки препинания небо чисте, по-молодому усміхнене. воно синіє, наче там висіяно море волошок, і фіалок, і півників, і ще всячину квітів, що не в'януть, хоч би яка була спека, і не схилять голівок у жалобі, хоч би яке сонце пекло. мабуть, тому вподобав я дивитись на небо, що з-поміж усіх кольорів найдужче люблю синій. він мені скрізь увижається, й коли я бачу щось синє — чи квітку, чи очі, чи дівоче плаття, чи просто чую. саме слово "синій", — враз мені стає добре, я щасливий, і душа моя сміється й грає так, як грають проти сонця збиті на ставу бризки води. іноді все в цьому світі уявляється мені синім: ото начебто ростуть сині тополі над синьою дорогою, їдуть сині вози, запряжені синіми кіньми, сині дощі. і як було б цікаво, якби раптом посеред зими випав на наше село синій сніг, синя завірюха зухурделила-зареготала! але чомусь не можу уявити, щоб молоко нашої корови лиски було синє. ще можу припустити, що лиска наша геть уся посиніла й великі очі її стали сині, а от молоко залишається для мене білим, хоч і як силкуюся побачити його синім. і чомусь так само сметана для мене біліє, і сир, і вареники з сиром. а якого кольору слова? тихесенько вимовляю слово "зелений", і постає переді мною все зелене, і я вже чомусь не сумніваюсь, що й саме це слово зеленого кольору. вимовляю слово "мама" — і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. жоден колір, либонь, не пов'язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотистим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук — і за всім цим щемко постає слово "рідна", яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори разом узяті.